Духовний спадок етнокультури українців: вірування, міфологічні образи, демонологія

Хрипко С.А. Духовний спадок етнокультури українців: вірування, міфологічний образи, демонологія // Науковий часопис НПУ ім. М.Драгоманова. Серія №7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: Зб. Наукових праць. – К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2016. – № 36 (49). – С. 27-37.

„Народ кладе на своїх богів печать своєї національності” – писав свого часу дослідник давнього світогляду українського народу і відомий український діяч Іван Неуй-Левицький.І справді – найбільшим і неоціненним і коштовним одночасно надбанням будь-якого народу є його прадавня духовна культура, ціннісна спадщина пращурів, що вочевидь є втіленням етнічних нюансів усіх моментів минувшини. Останнє можна не до кінця розуміти, але не можна не поважати. Тому захоплюючись міфологією давніх греків чи римлян, варто, перш за все, спробувати пізнати власний рідний пласт міфологічних образів і зразків давньої етнічної культури. Вивчення досвіду і мудрості прапращурів дозволяю не втратити самобутність, не розчинитись в круговерті історичного часу і не загубити, таким чином, своє національне майбутнє.

Поняття міф (гр.. — слово, переказ) на загал означає сказання, передання, перекази про специфіку давніх вірувань народу щодо походження землі, людини, часу, явищ природи, бо­гів, героїв, Всесвіту. Міфологія (слово про міфи)— певна систематизована (або й ні) сукупність міфів того чи іншого народу. Є сенс зазначити - міфи варто суттєво відріз­няти від казок, які вже й у давнину сприймалися як вигадки, небилиці, вимисли, плід фантазії тощо, в той час, якдо міфів ставилися як до ймовірних подій (які в силу самого міфологічного жанру є символічно утаємниченими). Міфи варто відрізняти й від легенд, які найчастіше розповідають про реальних осіб, або справжні події. Сюжетно-тематична і образно-символічна специфіка українських міфів характеризується тим, що вони надзвичайно естетичні, лагідні за змістом, природні, пов'язані насамперед з хліборобським або пастушим побутом наших предків. Антеїзм (сакралізація землі і всього, що з нею пов’язане) давніх міфів полягає в тому, що їхні стрижневі персонажі родинно-окреслені – це переважно батько-господар, мати-господиня, їхні сини, дочки й онуки, їхня худоба, родинна оселя, власне обійстя та поля. Міфо­логічні сюжети в цілому забарвлені саме родинним побутом княжої доби. У найархаїчніших колядках і щедрівках відкриваємо про­славляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, але швидше за все — відгомін прославляння сім'ї небесних світил та природ­них явищ: сонця, місяця, зорі, дрібного дощику, вітру та ін. Характерною особливістю української міфології є так званий пан­теїзм (від гр. pan — все, і theos — Бог), тобто філософ­сько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з при­родою. Паралельно є всі підстави констатувати і наявність такого явища, як по­літеїзм (тобто багатобожжя) – обожествлення, сакралізація, обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок і поклоніння багатьом богам. У наших пращурів існувала і своєрідна ієрархія Богів, струнка система якої насьогодні не збереглася. Форма релігії, в якій є багато Богів, але на чолі одним верховним Богом, називається генотеїзмом. На жаль є підстави констатувати, що українська теогонія — гармонійно-систематизована сукупність міфів про походження і родовід Богів — зовсім не розроблена і втілює мінімум матеріалу. Але й серед безмежжя міфологічних образів давнини все-таки можна виокремити певний „духовний Олімп”, що є найбільш «помітним і знаним»в полі традиційної дохристиянської віри наших предків.

Род – Рожаниці – Родич – Родиць – Родова Мати. Род - Творець Всесвіту, Бог над Богами – так вважали наші предки. Першобог давньоукраїнської міфології, зачинатель усього живого, „Господар Світу” (за Б. Рибаковим). Це творець Вирію богів, батько Білобока і Чорнобога, відає долями богів і людей. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, усій звірині пташині дарує і дощ на ліси-поля і всі посіви, дає людині долю.

Род — це чи не єдиний з давніх Богів, який зали­шився в народній пам'яті найдовше. Адже саме Род вшановувався вже небагатьма вірними прочанами-богомольцями аж до XIX ст. Род уособлював також і нащадків одного предка, тобто був пов'язаний з усім родом у сукупності – за давніми віруваннями померлих пращурів, живих нащадків і майбутні, ще не народжені поколінняєднав саме Бог Род.

Відповідно до образу бога Рода існували й жіночі божества Рожаниці - це давньоукраїнські першобогині родючості, небесні господині світу (мати і донька) уявлялися напівжінками напівлосицями. Згідно за повір’ями, вони жили на небі, ототожнювались з найважливішими зоряними орієнтирами – Великою Ведмедицею (за давніх часів - Велика Лосиця) та Малою Ведмедицею (Мала Лосиця). Рожаниці, перш за все, були пов'язані з темою народження і, за давніми переконаннями, мали таємний зв'язок із зірками та їх впливовою силою. Душа людини уявлялась як іскра (лелітка) небесного вогню — зірка, яку Бог особисто запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає.

Роду і Рожаницям приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (колива). В давнину, перед вживанням найголовнішої ритуальної страви куті, на Різдво, батько сім’ї повинен був кинути (пожертвувати) першу ложку страви вгору в святий куток — покуть. Цей звичай побутує і досі в селах Україні. Походження ж його глибоко архаїчне і означає саме принесення жертви Роду і Рожаницям, яке в давнину здійснював волхв або жрець. Батько родини, здійснюючи цей ритуал в святвечір, умовно перебирав на себе роль жерця і ототожнювався зі служителем культу. Родові і Рожаницям, як найріднішим „родинним” божествам, нашими пращурами при­носилися тільки безкровні жертви у вигляді продуктів, які дала (подарувала, дала в дар) сама природа: від рослин і від тварин. Збереглися й найдавніші зображення Рода і Рожаниць, що знаходять археологи — це невеличкі скульптурки, які, вірогідно, мала кожна сім'я. Їх образи втілені й рушниковій символіці – вони збереглися в ши­роко відомих мотивах дерева життя (дерева Роду), стилі­зованих зображення Великої Богині тощо. Деякі етногра­фічні матеріали фіксують ще в XX ст. зображення ро­довідного дерева на дверях родинних осель: чоловіки зображувалися на листках цього дерева, а жінки — на квітах. Якщо людина вмирала, біля її імені малювався хрестик, а коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку, ли­сточок або квітку (подібна ідея, до речі, простежується і в оформленні старих могил поляків та іудеїв – образ обрубаних гілок на стовбурі дерева).

Деякі дослідники вважають, що пізніше Род перетво­рився в хатнього Домовика, який за повір'ями жив біля домашнього вогнища і став його охоронцем.

Відгомін культу Рожаниці пізніше втілився в образах богинь Лади і Лелі (або мати Лада і дочка Леля), які в народі ототож­нювалися з сузір'ями Великої та Малої Ведмедиць.

Похідним від Рода є, так званий, Родиць – божество, що сприяло родючості всіляких посівів та насаджень. А на рівні окремої сім'ї владу Рода і Рожаниць втілював Родич – бог родини та єднання близьких по крові людей. За легендою він утворився із сльози Рода і в першу чергу повинен сприяти родичанню між людьми та спокою і злагоді в родині. За повір’ям, там, де є сварки в домі, - „забули про родича”. Раніше, за давньою традицією, щонеділі наші предки запалювали свічку перед хатньою божницею на честь бога Родича з відповідними молитовними проханнями до нього. Є сенс згадати і народну пам’ять про Родову Матір – це до політеїстичний образ-тотем часів матріархату, яка втілювала доволі помітну владу – ця найстаріша і наймудріша жінка очолювала рід (задругу), чинила суд і її слово булу останнім і безсуперечним в родових чварах та непорозуміннях.

В цілому, родинні образи, як і уся родинна тематика за усіх часів в українській традиції втілювала елементи сакральної поваги і беззаперечної шани, а корінь «род» і донині присутній в безмежжі «найприватніших» слів: родичі, родина, рідня, родинна оселя, народження, родовід, вродило (врожай), найрідніші.. тощо.

Сварог (Сварга, Сварожичі). Прабог, владика світу, батько саме українського духовного олімпу. Бог неба, заліза, ковальства і шлюбу. Один з найголовніших і провідних богів давньоукраїнського язичницького пантеону. За давніми народними уявленнями навчив людей виробляти мідь і залізо, будувати домниці, кузні тощо. Саме він викував першого плуга і першу шлюбну золоту обручку. Саме він збудував і першу хату, витесав з каменю перші жорна, на яких він же і навчив людей молоти зерно та виробляти борошно... За давніми легендами – ходив від села до села, від хати до хати й навчав людей всіляким корисним у господарстві і просто добрим справам. Назва імені цього Бога походить від давньоіндійського сварга, що означає небо, вхід у небо. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню походять й інші Боги — Сварожичі. Є припущення, що Сварог на­зивався Зодіаком. Культ Сварога мала й Давня Греція, але ніде не ставили йому кумирів, як єдиному Богові. Були кумири дванадцяти богам-сузір'ям. Отже, деякі вчені схильні вважати Сварога не окремим божеством, а цілим зодіакальним пантеоном, або сонячним роком. Священний вогонь іменувався Сварожичем.

Зображень самого Сварога не знайдено, тим не менш є певні підстави вважати деякі форми рівнобічних хрестів (язичницьких, козацьких) символами Сварога. Сварожим знаком споконвіку вважалися й різні форми свастики-сварги, які знаходимо на вишивках, писанках, кераміці. Вони є й на фресках Софійського собору в Києві. На небосхилі Сварогові відповідав Плуг (сузір'я Оріона),яке перед усе пов'язують зі скіфською легендою про небесні дари, які впали перед трьома синами Таргітая (серед них був і плуг). Без плугу землю не проорати і, відповідно, ніяких дарів від неї в якості врожаю не отримаєш. Саме тому плуг як дар в давнину вельми вшановувався. В Україні залишком ритуального вшанування плуга є новорічні обходи хат з плугом, у випадку неврожайного року чи відсутності дощу був вельми популярний обряд обходин усього селища з плугом (впряжені були жінки), обряд покладення плуга під різдвяним столом тощо.

Сварог червоною ниткою проходить крізь увесь український фольклор, адже за легендами саме він, як Бог ковальства і подружнього щастя, викував золотий плуг і золоту обручку, які, в свою чергу, так широко оспівуються в колядках, щедрівках, веснянках та жниварських піснях українців. Символічно Сварог присутній і в обрядах по вшануванню вогню, яке поширене в Україні в багатьох вес­няних та літніх ритуалах, не в останню чергу, пов'язаних зі шлюбом та очищенням.

І донині Сварог, певним чином, присутній в мовленнєвій культурі: сваритись, сварка, зварювати, варево…. та інших словах суть який коріниться в енергії дії, динаміці й гарячості «варіння» життя, подій, обставин тощо.

Дажбог (Даждьбог, Сонце-Бог) - за найдавніших часів бог Сонця, світла і в цілому – добра й добробуту. Культ Даждьбога (за Б.Рибаковим) сформувався ще за скіфських часів у VI –Vст. До н.е. На початку нашої ери стає богом лісів, гаїв байраків, садів тощо. Даждьбог – один із стрижневих персонажів давньої української міфології. Це Сонячний Бог, якому поклонявся весь слов'янський світ, має лексично доволі прозору назву: даждь — «дай» і бог — близьке до«багатства», тобто дослівно Даждьбог — «податель» добра і багатства зі світу богів до світу людей. В українській обрядовій поезії можна віднайти безліч звертань типу: «Ой дай, боже», або «Дай, боже, дай», які ряд дослідників вважають первісним язичницьким закликом «Ой, Дажбоже!».

Дажбог цілком пов'язаний з небом, сонцем, як син Сварога, він такожє і Богом земногодостатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Ця тенденція породила в науковому середовищі доволі поширену думку про Дажбога (Даждьбога) як Бога дощу. За своїм значенням і сонце, і дощ в рівній мірі впливають на врожай. В укра­їнській міфології лише поєднання двох начал — небесного вогню і небесної вологи — дає життєдайне зерно. Відповідно - найархаїчніші обряди і молитви до Дажбога пов'язані з проханням багатого врожаю.

Відголосом вшанування Даждьбога є певні новорічні обряди, що дожили до наших днів. Маємо на увазі відомого Дідуха — це останній сніп жита, який заносять до оселі і вважають священним, використовуючи як обрядовий символ. Дідух — це Дух поля, дух Хліба, Дух Дажбога, якого вважали Богом життя. Збереглось давнє народне повір'я - жниця, яка зав'язувала останній сніп жита, повинна була цього року народити дитину. Зав'язування снопа символізувало зав'язування пуповини. Навесні Дідуха обмолочували і зерно знову висівали поле - символічно випускали Духа поля на землю. Це, відповідно, надавало врожаю животворної цілющої сили. Надалі символом Дажбога стала квітка соняшника, яка, як відомо, реагує на рух сонця по небосхилу. Високий статус Даждьбога підтверджує і той факт, що відповідний кумир - зображення було в відомому пантеоні князя Володимира на Старокиївській горі.

В силу «лінгвістичної зрозумілості» звучання імені даного бога він є напрочуд популярним і вживаним в сучасній українській мовленнєвій культурі. Так, зокрема, сучасні прихильники давньої віри щодо культу Даждьбога стверджують – „Даждьбог це дія, яка творить в людині бажання жити, бажання бачити себе у своїх діях, бажання вчитися, працювати, самостверджуватися, зрештою – вмерти, боронячи життя і незалежність свого племені. Даждьбог – це свята правда, справедливість, життєтворяще Світло, Святий дух, Воля. Життя в Даждьбогові і Даждьбог в житті” (Л.Силенко).

Даждьбог, певним чином, на лінгвістичному рівні й донині «присутній» в полі молитовної культури, адже всі молитви прохального контексту передбачають перш за все стрижневе звернення – «Дай Боже .. ».

Хорс. Бог Сонця. Син Даждьбога. Цим пояснюються аналогії в поклонінні йому як Даждьбогу. Зокрема, як і Дажбогові, Хорсу приносили безкровні жертви у виг­ляді хлібних виробів: паляниць, медяників, калачів, ка­лити. Слово «корж» співзвучне з іменем Хорса, воно давнього індоєвропейського походження і оз­начає «коло». А хлібні коржі на українських землях, як відомо, здавна пекли саме у вигляді круглих „коловоротних” коржів.

В Україні є багато географічних назв, лінгвістично пов'язаних з цим Богом Сонця: Хорс, Хурс, Корсунь, Херсон тощо. Столицею Хорса – за переказами – був найбільший в світі річковий острів Хортиця на Дніпрі, що його давні українці називали священним храмом Сонця.

Серед дослідників є думка (це, зокрема - Є. Аничков), що Хорс означав не Сонце, а Місяць. Адже за текстом пам'ятки „Слова о полку Ігоревім” Всеслав перебігав дорогу Хорсові вночі, отже, мова певно йде про нічне світило — Місяць. Проте вираз «перебігати дорогу Хорсові» міг означати напрямок з півночі на південь, бо сонце ходить зі сходу на захід. Знаково, що опис ідола, присвяченого Хорсові, подав один з мандрівників-чужинців (т.зв. подорожник) - Хорс стояв на поверженому змієві.

В умовах християнської культури є підстави припускати, що ймовірно Хорс-Змієборець був надалі втілений у християнському образі Георгія Побідоносця.

Перун. Володар блискавок і грому, покровитель воїнів і володарів, людей сильних і мужніх. Ще одна його назва – Громовержець, бог війни і боротьби, що „обертає колесо життя”. Притча про Громовержця віщує наступне: -«Світ пішов од тіла Перуна, сонце утворилося з лику його, зоря — від уст. місяць — від грудей, дощ — від сліз, небо — від черепа його, каміння — від костей, вода — від крові, ліси й трави — від волосся, хмари — від мозку, вітер — його подих, грім — слово, а блискавка і зорі — його погляд...»

Починаючи з X ст. образ Перуна набуває популярності і все більше заступає Сварога. Умовно Перун є ідентичним також грецькому Зевсові, римському Юпітерові, скандинавському Одину, що підкреслює його значимість в давньому пантеоні. Перун оберігав військову рать під час війни, був володарем грому і блискавки. Після християнізації його роль в світоглядних уявленнях перебрав на себе святий Ілля-пророк.

Саме по собі слово перун існує в багатьох українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад, у Карпатах кажуть: «Бодай тя Перун вдарив». Цей же корінь має дієслово періщити, уперіщити: «дощ уперіщив». Перун залишив по собі чималу пам'ять – так на нашій землі чимало географічних назв: Перунова рінь (на Дніпрі), село Перунове, село Піорунове, урочище Перуни (на Черкащині). Лишилося навіть прізвище Перун.

Таємниця влади неба втілювала і таємницю сили грому та блискавки. Останні мали як позитивне (викликання пло­дотворного дощу), так і негативне значення (страх бути забитим блискавкою, втратити домівку від спалаху блискавки ...). Відповідно існувало безліч повір'їв, по­в'язаних із цими явищами природи: під час грому забороня­лося свистіти, співати, їсти, спати. Заборонялось ховатися під деревом, не можна було підіймати вгору гострих металевих предметів (списів, мечів, ножів тощо). Заборонялось під час грози швидко бігти — як відомо, саме в таких випадках блискавка найчастіше влучає в людину. Отже, в особливий спосіб наші предки мали вже ці „застережливі” знання з дуже давніх часів. Одна з ворожбитських книг, якою користувались волхви, так і називалась - «Громниками». Магія грому втілювала лікувальну силу – так перший грім навесні вважався цілющим на здо­ров'я, цілющими також були так звані «громові стріли» — камінці, наскрізь пробиті блискавкою „Перунові топірця” (вода, перелита крізь таку утворену блискавкою дірочку вважалася освяченою і використовувалась в якості ліків.

Сильна гроза – грім і блискавка на Купала — це був добрий знак. Недарма квітки папороті, які шукають у цю ніч, називають «Перуновим цвітом», який, в свою чергу, дає людям мудрість, багатство, силу, кохання, красу і таке інше.

Уявлення про вигляд Перуна були доволі естетичні - стрункий, срібноголовим, срібночубий, золотовусий красень (легінь) з важким молотом, луком і полум’яними стрілами в руках. За легендою Перуна творив з каменю й оживлював сам Білобог. За давніми повір'ями, гроза — це битва Перуна з дивами та бісами, яких насилають Чорнобог, Мара та інші злі сили. Диви мають замурувати воду в хмарах, заморозити її, не дати впасти їй на землю, аби утворилася посуха, заги­нули всі посіви, вимерли люди. Але Перун, роз'їжджаючи на золотій колісниці, в яку запряжені дев'ятеро крила­тих коней, вогненними стрілами знищує, розганяє дивів і бісів, а важким молотом розбиває обледенілі хмари й пускає на землю життєдайну вологу.

За деякими легендами, Перун мав дев'ятеро синів: троє вражало злі сили стрілами, троє розбивали хмари, тво­рячи грім, решта керували золотогривими кіньми. Коли блискавка вбивала людину, повір'я тлумачило: якийсь див, утікаючи від Перуна, сховався, вселився в чоловікові, знаючи як Громовержець любить людей. Та Перун, мовляв, і чоловіка не пожаліє, аби вбити дива. А вбитий блис­кавкою чоловік щасливий: він переселяється у Вирій до богів, стає братом Перуна. Давні українці вшановували Перуна що­тижня в четвер (Перунів день).

У цей день дівчата сходилися до води, а взимку — до капища і співали довкола багаття пісні про II. Одну з дів­чат — наймолодшу та найвродливішу — обирали роз­порядницею на святі, її називали Дівою вогню, клали їй на голову вінок, одягали в багряницю, вручали чашу з священною водою (з дев'яти криниць Перунового лісу чи гаю). Тією водою Діва вогню кропила язичників, які, згідно з повір'ям, очищалися від гріхів.

Біля Перуна завжди палало вогнище, яке по­стійно підтримували спеціально призначені служителі культу. Добувався цей вогонь тертям дерева об дерево, тобто був так званий «живий вогонь», який підтримувався вічно. Якщо через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть. Перунові приносили жертви у вигляді вепра, бика, червоного півня, міцного напою. Його сим­волами вважаються дуб, калина, лютик, борець, чортополох ,цвіт папороті, сокира, стріла, кінь. Помічниками Перуна вважали відомих досі казкових персонажів Вернигору й Вернидуба (ці імена стали надалі поширеними українськими прізвищами). Існує повір'я, що дерево, в яке вдарив Перун, не можна використовувати для будівництва, але воно придатне для виготовлення музичних інструментів. Перун поставав у народній уяві, ні багато ні мало, але й як змієборець. Згідно з повір'ям, родину, що мала дев'ятеро дітей (9 — «число Перуна»), опікував сам Громовержець, приносячи в дім статки й добро. Українець, який вирушав у до­рогу, мав уголос сказати: «Йду на дев'ять днів (тижнів, місяців, років)». Укладаючи з візантійцями та іншими сусідами різні торговельні та політичні угоди, україн­ські князі, воєводи клялися іменем Перуна.

Капище Перуна сто­яло в Києві на місці сучасного будинку № 3 по вулиці Володимирській.

За наказом князя Володимира під час прийняття християнства 988 року в Києві було знищено капище Перуна та інших бо­гів, а ритуальний священний «дуб Перуна» — спиляно й кинуто в Дніпро. За переказом сонцепоклонники (язич­ники) бігли понад берегом і кричали до дуба, що плив за течією: «Видубай (випливай). Боже!» Витягти дуба на берег вдалося поблизу урочища Звіринець. На тому місці язичники — противники християнства — почали таємно збиратися і поклонятися Перунові. За велінням церкви там було збудовано православний монастир, який назва­но Видубецьким.

Певний «культурний шок» і сум киян за давнім божеством доволі сильно передала поетеса Оксана Пахльовська у вірші «Перун»:

Кияни плакали. І плив Дніпром Перун.

Повільно плив. Старий і дерев’яний.

Журились люди. Не торкався струн

співець – можливо, прадід ще Боянів.

Вогонь жертовний згорбився й погас.

З дерев священних облітало листя. –

– Ми кинули тебе, але не кидай нас! –

молились люди. – Боже, повернися!

Але він плив униз по течії.

Куди вона приб’є його уранці?

Чужа ріка. І верби – нічиї.

Вмирав самотній, як усі вигнанці.

І кожен птах жалів його, і звір.

Він був. Він бог. Старий і дерев’яний –

Він плив лицем до тих останніх зір.

Мовчав Дніпро. І плакали кияни.

Продовжувжуючи тему сили і влади Перуна є сенс констатувати і жіночі образи – так певною помічницею Перуна є так звана Перуниця (Мати-Слава, Птахиня-Матрсва) - мі­фічний птах, в якого перетворилася богиня Слава, аби завше і скрізь допомагати воїнам здобувати пе­ремоги в битвах з ворогами. Дії Перуниці пов'язано виключно з ратними справами: вона віщує наближення небезпеки, ворогів; сповіщає різні відомості про пересування во­рожих сил; передає людям поради богів щодо ведення битви, а головне — під час січі літає над полем битви і заклинаннями своїми підбадьорливими звуками надихає воїнів на подвиги та перемогу.

Окрім мовленнєвої культури (уперіщив (сильний дощ), вперіщити (вдарити)) образ чи символіку Перуна і до сьогодні в якості оберега присутній в зображеннях на тілі тих, хто має відношення до боротьби, до «звитяжництва» тощо.

Стрибог (Стрибайло, Посвистач). У Володимировому пантеоні поруч з Перуном стояв кумир Стрибога, якого вшановували не менше, ніж Перуна. У «Слові о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник всіх вітрів. За поетичною уявою давніх українців трибог – це неврівноважений літун з бородою та батогом, яким він поганяє свої вітри. Його подих – і є вітер. Це один з найстародавніших богів у трипільців, етрусків, римлян. Назва цього небесного грізного Бога, як вважають, походить від слова страта (стріті — знищувати). Є припущення, що Стри­бог є однією з іпостасей Перуна — певним чином, це його втіленням у повітрі. Він, як і Перун, пов'язаний зі Стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком. Його стріли летять вітром, тому й божество стало уособленням вітру.

Хоча, незважаючи на всю суворість вітру, він був не тільки творцем негоди, але й творцем музичних мелодій. Адже саме «подих вітру» — дихання, дмухання в найпро­стіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) — ство­рювало музику. Мелодичною є й давня легенда про любов Стрибога - ... колись Стрибог був найпрудкішим юнаком-гінцем на ім'я Стриба. І мав він узяти шлюб з дівчиною-красунею Полею. А вона до такої міри була неймовірно вродлива та чарівна, що в неї закохався сам Перун. Великий Громовержець вирішив одружитися з красунею..., але на заваді став закоханий хлопчина Стриба – від відчаю він покінчив життя самогубством і вражений Перун відмовився від свого наміру про одруження. Свою наречену Полю він перетворив на Тополю, Стрибу не тільки оживив, а й зробив своїм побратимом – богом вітрів.

Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда або Посви­стача, що означало покровителя погоди. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай, на свято тощо. Особливо важливим Посвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав народний переказ про моління князівської дружи­ни: «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував».

Борис Рибаков ставить Стрибога в один ряд із Родом, Світовидом, Сварогом, грецьким Ураном. Жіноче продовження теми Стрибог втілюється в обрізі Стриги – богиня східних вітрів, суховіїв і повені. За давніми повір'ями вона є донькою Стрибог. Подекуди вважалася богинею чвар і війни, але завжди – заступниця знахарів і відунів.

Ім'я Стрибога і Стриги залишились в назвах сіл Стрибож (на Житомирщині), Стрижавка і Стрітівка (на Київщині). Найбільше назв з коренем Стр-трапляється між Дністром і Дніпром. У Польщі є струмок з відповідною назвою - Стрибог.

Велес (Волос) – один із найстародавніших і найпопулярніших персонажів давньоукраїнської міфології; великий бог худоби, пастухів, а також – поезії та музики. Це найстаріший Бог, що вва­жався Богом достатку (багатства богами подарованого). Відома його друга назва „скотій бог” , що логічно стає зрозумілим, якщо врахувати, що скот (худоба) у давнину вважався символом багатства взагалі. Достаток вимірювався і рахувався „головами скота”. О. Афанасьев виводить статус цього бога на вельми високий рівень ієрархії – він пояснює Велеса не тільки як охоронця череди худоби на землі, але й пастуха небесної отари хмар. Те, що Боян у «Слові о полку Ігоревім» названий «Велесовим онуком», вказує також і на те, що Велес був ще й Богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва і творчості.

У договорах із греками Волос сприймається як Бог золота, а Перун — як Бог зброї. Але охороняючи худобу, Велес міг виступати проти самого Перуна. Він відомий усім слов'янам. Первісно Велес був духом предків, який опікувався домашньою худобою, тому й дістав назву «скотья бога». В обрядах на звязок Велеса з Родом і Даждьбогом вказує звичай вже згадуваного останнього снопа „Дідуха”, який ще зветься «волосовою бородою».

Після християнізації Велеса замінив св. Власій і в літописах під 1187 роком покровителем худоби вже називається даний святий. Ймовірно - до капища Велеса вела стежка, відома нині як вулиця Волоська. Те, бовван Велеса був установлений на Подолі, де жили переважно ремісники, торговий і простий люд, ще раз підтверджує, що він був покровителем ремесла, тор­гівлі, багатства. На поклоніння Велесові простий люд часто йшов разом зі своїми стадами худоби, щоб освятити їх перед вигоном на пасовище тощо. Можливо саме цим пояснюється відсутність Велеса у Володимировому пантеоні, який зна­ходився неподалік від княжого двору. Кумир Велеса стояв на березі річки Почайни, куди й був скинутий, коли Володимир руйнував язичницькі святилища.

Новорічні обряди донесли до нас відгомін колишніх т.зв. «волових свят» — вивернуті кожухи на учасниках риту­ального карнавалу символізують багатство: «Будь багатий, як кожух волохатий» — бажають на Різдво й на весіллі.

Після впровадження християнства Велес разом з іншими богами потрапив до розряду «нечистої сили» і подекуди його також почали ідентифікувати навіть з міфічним Вієм — Богом підзем­ного царства мертвих.

Ім'я Велеса лишилось в багатьох географічних назвах: Волосів Яр (на Вінниччині), Волосова вулиця (в Новгороді), Волоська вулиця (в Києві), гора Велесове Ребро (біля Ростова), гора Велес (у Боснії). Існують також припущення, що стародавня назва Молдови — Волощина — походить від імені Волоса. Волохи івалахи (молдовани і румуни) винайшли багато лікарських препаратів, настоїв для ліку­вання хворих тварин. Насьогодні одна з найрезонансніших і найдискусійніших книг носить саме його ім'я – це відома «Велесова Книга».

Мокоша. Єдина представниця жіночих божеств у пан­теоні князя Володимира. Мокоша (інші варіанти імені Макош, Мокша) пов'язана з жіночою сферою в господар­стві: рукоділлям, прядінням, тканням, шиттям та ін. Їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників. Мокоша вірогідно була близькою до Рожаниць (Дів Життя), по­кровителькою пологів, захисницею породіль. Тому в жінок віра й поклоніння Мокоші затрималися найдовше – є згадки, що навіть у XVI ст. священики зобов'язані були на сповіді запитати жінку, чи не ходила вона до Мокоші. На Новгородщині культ Мокоші зберігся аж до XIX ст.

До Мокоші на Старокиївську гору (пантеон Володимира) приходили поклонятися не прості жінки – це були жриці, ведуньї, ворожки, знахарки. Хоч вона була покровителькою жіноцтва в принципі, проте вшановували її абсолютно всі, тому й увів Володимир її до свого пантеону. За легендами саме Мокоша пряла нитку життя, тому вона вважалася ще й покровителькою пряль. Ще однією функ­цією Мокоші було піклування про вологу: дощ, річки, струмки; Це й знайшло свій вияв у імені Богині. Дослідники вважають, що воно походить від мокрий, мокнути (доречно згадати, що в литовській мові є слово максі,що означає «в'язати, плести» і макаш— «плетений гаманець». Отже, це може вказувати на одну з функцій Богині, яку мали і давні литовці).

Походження Мокоші дуже давнє: як і більшість жіночих богинь, вона була відома ще за трипільської доби. В образі Мокоші бачимовідгомін стародавнього культу Великої Богині-Матері. Її зображення, значною мірою стилізовані, дійшли до нас переважно на рушниках: Богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти), на голові має ріжкасту шапку. Обабіч Мокоші — два вершники на конях. На деяких вишивках під кіньми зображені свастики, іноді головний убір Богині нагадує квітучий кущ. Статуетки скіфських богинь – т.зв. „Трипільські Венери” (VII ст. до н.е.) нагадують позу Мокоші та Оранти з піднятими вгору руками, як під час моління.

Мокоша походить від ще давнішого культу води — Богині Дани. На думку академіка Миколи Марра ім'я Дана складається з двох частин: да (середземноморське «вода») і на («неня», «мати»), тобто воно означало Мати-Вода. Переказ про Богиню Дану записав ще Геродот: вона юрівнянна красуня, непорочна діва і мати всього живого, Богиня родючості. її днем вважалася п'ятниця, коли вона суворо судила тих, хто порушував звичаї. До таких порушень належало прядіння та шиття в п'ятницю, яка вважалася святом. Дані приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер, криниць та джерел. Вірогідно і слово данина походить від жертви Богині Дані. Цей і нині побутує в багатьох народів у вигляді кидання у воду, щоб знову повернутися до тих місць на , де людина була щасливою. Богині, ідентичні Дані,існували в багатьох народів: Дуна, Дойна, Діана. На думку О. Знойка до цього ж ряду належить Ма-Донна, тобто «мати-вода», а також Тана (Дана).

Отже, є підстави вважати, що культ цієї Богині роз­вивався від Дани до Мокоші, і від Мокоші до християнської Параскеви-П'ятниці, причому вони часто вшановувалися одночасно. Свята Параскева також опікувалася водою, ру­коділлям, жіночими справами. Її зображення ставили біля криниць.

Якщо Дана залишила своє ім'я в назвах річок, то Мокоша переважно в назвах поселень: Макошине на Чер­нігівщині, Мокошин у Чехії. Подібні назви існують у всіх слов'янських народів. Аналогії з образом Мокоші простежуються і в найпопулярніших в Україні зображеннях Оранти (Богородиця з піднятими в молитовному жесті руками).

Купайло – найунікальніший міфологічний образ давньої віри і один з найулюбленіших і найпопулярніших богів у давніх українців. Він – і бог літнього сонця, і бог родючості, і щедрого та теплого літа, і лікарських рослин та добробуту. Водночас – бог молоді і юності як такої, подружжя, кохання, вірності, лицарської відваги та людської злагоди (так на свято Купайла виходили всі без винятку мешканці села). Іван Нечуй-Левицький пояснює його назву так: «Ясні літні небесні сили, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купайла родючу силу, а може й од того, що на празник Купайла люде купались у воді, віруючи в її чудову силу» (збережено стиль автора)

Купальське вогнище запалювалося від «живого вог­ню», добутого тертям двох шматків дерева, і символізувало небесний сонячний вогонь, який запалює кохання в серцях парубків і дівчат, парує їх у цю чарівну ніч.

У деяких регіонах давньої України Купайло вважвся особою жіночої статі. Жіноче божество Купала то­тожне з малоазійською Кибеллою, богинею кохання і Ма­тір'ю Богів. Всі обряди купальського свята ідентичні у цих народів.

Кумирів Купайлі, напевне, не ставили, вважаючи її (його) не стільки божеством, скільки персонажем, учасником свят­кового дійства, обряду, присвяченого літньому сонцесто­янню. Купайлом називали солом'яне опудало, яке молодь виготовляла спеціально для свята. Крім Купайла, робили ще й опудало Марени: ляльку з віників, гілок дерева тощо, прикрашену квітками та стрічками. На думку Івана Нечуя-Левицького Купайло та Марена — ці два божества, що відповідають двом стихіям: вогню і воді (Сонцю і Хмарі). Купайло – це святкування саме дня літнього сонцестояння. «Сонячне» опудало робиться з соломи, а Хмарі присвячується опудало Марени. Сонце ототожнюється з небесним вогнем, Хмара — з небесною вологою.

Перед такими «ідолами» ставили стіл із різними стра­вами, біля них палав священний вогонь, навколо якого парубки й дівчата з веселощами, піснями й танцями святкували найвеселіше свято воскресіння природи. У кінці свята Марену топлять у річці, іноді у воду кидають іКупайла. Нині залишки давніх обрядів настільки переплутані, що не завжди їхній зміст зрозумілий. Якщо йти за логікою пояснених вище символів, то чоловічим началом тут виступає Купайло (небесний вогонь), а жіночим Марена (водяна стихія). В обрядах зафіксовано, що Марену виготовляють дівчата, між хлоп­цями й дівчатами йде жартівлива боротьба занеї, хлопці часто викрадають опудало, розривають його, а гіллячки з Марени дівки забирають з собою, щоб розкидати нагороді для родючості. Проте дівчата швидко виготовляють нову Марену, яку все ж топлять у річці, отже, повертають доводяної стихії. Купайла ж віддають вогню. Подекуди за­містьопудала з соломи роблять колесо, обмотане соломою, яке підпалюють і котять з гори в річку. Вогненне колесо, безперечно, позначає Сонце — небесний вогонь.

Оскільки зміна пір року уявлялася нашими предками як змагання Зими з Літом, а втрата сили Сонця і Грому — стражданнями цих Богів, які закінчувалися смертю, а після смерті настає воскре­сіння — навесні знову оживає природа, а з нею світлі сонячні Боги.

Дивовижно, але свято Купайла збереглось попри абсолютно всі анти-обставини: так після християнізації дане святкове дійство набуло подвійної акцентуації – свято Івана-Купайла (вшановується і давня купальська традиція і день народження Іоана Хрестителя), а в часи існування радянської системи – цей день святкувався як «само собою зрозуміле давнє слов’янське свято» і тільки лінивий не шукав цвіт папороті.

Ярило (Ярун, Яр-Тур, Яровит) – бог весняних робіт, плотської любові й статевих пристрастей. Божество близьке засвоєю сутністю до Купайла, тільки діє навесні. Бог любовної спраги, пожадань, сильного потягу і безмірно глибокої пристрасті - отже, весняного розквіту природи і сили життя всього живого. Ярило вважається символом плодючості, його назва мас корінь Яр— (Ярий), що означає сильний, завзятий, пристрасний, гнівний. Це чоловічий символ за­пліднюючої сили. Перші свята Ярила відзначають навесні, коли вінпробуджується, а влітку відбувається символічний похорон Ярила, відомий ще під назвою похорон Кострубонька - жінки з жартами ховають опудало Ярила (Коструба), який уже все запліднив і завмирає на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Такий обряд означав завми­рання сонячної сили, бо після Купайла «Сонце на зиму повертає».

Певних згадок про наявність кумирів Ярила немає: відомо, що юні дівчата щороку виготовляли його опудала, причому особ­ливу увагу приділяли дітородним органам. Лише з давніх переказів, записаних мандрівниками, дізнаємося, що кумир Ярила стояв біля м. Костроми (назва співзвучна з Кострубою). У Білорусі навесні водили Ярилу — гарного парубка, прикрашеного вінком, вбраного в світлі, урочисті шати. В інших слов'ян ідентичним Ярилі був Яровит, у греків — Вакх та Діоніс.

Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дружин. Отже, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це боги, які завмирали на зиму і пробуджу­валися (воскресали) навесні.

На лінгвістичному рівні, що втілює абсолютно зрозуміле за акцентами використання кореню Яр, Яр-ий, Яро… є всі підстави стверджувати про певну «міфологічну присутність» даного божества, що й персоніфікує міфологізм української мови як такої.

Троян – неординарний міфологічний персонаж, що втілює ні багато ні мало – тему триєдиного бога. Це один чи не найменш досліджений з усіх богів. Бог місяця, ночі і будівництва. Згідно з давнім повір’ям – навчив людей теслярству, різьбярської справи тощо. Уночі він володар трьох стихій – неба, землі і підземелля (тому й зображувався триглавим). У багатьох джерелах є згадки про те, що сонце уявлялося трисвітлим. Цей епітет використав і автор «Слова о полку Ігоревім»: «світлоє і тресвітлоє сонце» — звертається до нього Ярос­лавна. Гіпотез про значення Трояна існує чимало, але, ймовірно, ближче до істини ті дослідники, котрі під Трояном розуміють триєдиність богів: Ярила, Купайла і Дажбога. Ці божества ніби сполучені єдністю дій, але кожне діє в свій час: Ярило пробуджує природу навесні, Купайло досягає апогею влітку, Дажбог дає свої дарунки від жнив до осені. Всі три є сонячними богами. Наші предки в найдавніші часи рік поділяли на три частини: весну, літо і зиму. На Поділлі зберігся інший варіант імені цього Бога — Триглав. Тут був храм, присвячений Триглаву, у вигляді стовпів, накритих дашком і завішаних килимами. Під час моління килими підіймали і людибачили кумира.

В Україні є чимало назв, похідних від Трояна. Це — названі в «Слові о полку Ігоревім» Тропи Трояні, села Трояни й Троянівка. Назви можуть бути також похідними від трояни, що означає трьох братів, або від імені Троян— третій син. Деякі дослідники вбачають троїстість Трояна у трьох сферах: земне життя, духовна сфера (небесне царство) і потойбічний світ (підземне царство).

Сімаргл (Симаргло, Семоргл, Огнбог, Вогнебог) – бог небесного божественного вогню. Й досі залишається малодослідженим божеством. Мініатюри й малюнки Симарглів, переплетених дивовижним спосо­бом у вигляді гілок та листя, прикрашають стародавні книжки. Це типовий декоративний мотив, у якому Симаргл вже сприймався як «сторож» дерева життя. Зображення Симарглів були улюбленими мотивами в майстрів-ювелірів. В Києві знайдений срібний браслет ХІІ ст. з подібними тваринами й птахами, що ніби заплуталися в складному плетиві орнаменту. Такі чисто язич­ницькі орнаменти-обереги були традиційними протягом ба­гатьох століть. Їхня магічна роль полягала в тому, щоб заплутати злі ворожі сили, не дати їм зашкодити людині.

За давніми уявленнями вважалось, що Симарг був богом саме того вогню, котрий утворювався від удару блискавки, називали Моргавкою або Морглою – звідси й сам вираз, що став іменем Се Моргл. Небесний вогонь вважався священним і його ні за яких обставин не можна було втрачати чи спеціально гасити. Так звані Огнищани – „лицарі вогню” – це були непрості обранці громади, які повинні були дбати про „вічну ватру” (ватра - вогонь), яка не повинна була згасати ні вдень ні вночі, ні взимку, ні влітку... взагалі – ніколи.

Поступово „Семорглом” почали називати власну „кишенькову моргавку”, що добувалася ударом кресала. Але самому процесу добування (кресання) вогню навчив людей, за переказами, той самий Семаргл. Існувало давнє повір’я – якщо вогнище довго не вдається розпалити, то се значило Семаргл сердиться на якісь людські провини. В такому разі Семаргла „задобрювали” – капали на сухе гілля жиром і перепрошували за провини.

Окрім стрижневих Богів прадавнього українського пантеону, існувала ще й велика кількість різних духів та демонів. Вони належать до нижчих рівнів міфологічної системи. Якщо Боги вієрархії займають високе місце, як вияв духовної сили, то духи й демони пов'язані переважно з самою людиною, її тілом і її власним життєвим простором. Перш ніж перейти до демонологічних персоналій коротко окреслимо ключові акценти щодо понять – духи, демони, демонологія.

Дух — безтілесна «нематеріальна» сила, яка здатна творити або, певним чином, впливати на матеріальне тілесне життя людей. У міфології це переважно невидимі істоти, які, і проте, іноді можуть показуватися людині, оскільки вони перебувають у постійній взаємодії з людиною і визначають її душевний і психологічний стан.

У деяких народів духи поділяються на злих і добрих. В українській міфології існує відносна байдужість до такого поділу, адже добро і зло, яке приносять духи, визначається не стільки природою самих духів, скільки їхньою роллю вданій ситуації. Тому наші предки приносили жертви різним духам, які могли чинити зло, щоб задобрити їх і відвернути від себе небажані події чи явища. Навіть після прийняття християнства, як за давніх часів, так і через тисячу років, українець готовий діяти за принципом: «Бога люби, але й Чорта не гніви». Остання тенденція втілює певне дуалістичне явище, що отримало назву демонології.

Демон — переважно злий дух, який виникає блиска­вично і, вчинивши якусь шкоду, безслідно зникає. Демони часом прирівнюються до людської долі, вони насилають ті чи інші сни, спонукають до певних вчинків, штовхають до катастрофічних подій. Іноді можуть бути благодійними. Так, наприклад, є легенда про те, що люди «золотого віку» перетворилися в добрих демонів, котрі охороняють людство, спостерігаючи за його життям. Грецький історик Прокопій (VI ст.) констатував, що слов'яни «вшановують річки, німф і деякі інші божества-демони, приносять їм у жертву все і з тих жертов ворожать собі».

Демонологія дослівно означає «вчення про демонів». В описах демонології різних народів прийнято подавати пер­сонажів міфів, переказів, вірувань, які не є богами і займають нижче в порівнянні з ними становище.

У зв'язку з фактичним двовір'ям українців не зовсім чітким є поняття Нечистої Сили, оскільки з прийняттям офіційної християнської віри давні боги й духи перейшли в розряд неофіційних (поганських, селянських, бабських 130 забобонів тощо), а церква визнала їх «нечистою силою». Ось як про це пише Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) в своїй відомій роботі «Дохристиянські вірування українського народу»: -... «Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпоряд­кувалися всі інші сили: володарі хатні й природи та шкід­ники життя,— усі вони стали зватися бісами, і всі вони за Християнства перейшли в силу злу, нечисту».

В просторі народного фольклору сильна повага до традицій втілилась як в виконанні всіх обрядів християнської церкви, так і в збереженні чималого пласту з того, що церква офіційно засуджувала, з чим вела постійну боротьбу.

Чорт (зменшено – чортик, чорток, чортеня; збільшено – чортяка, чортисько, чортище) — антропоморфна істота, вкрита чорною шерстю, з рогами, хвостом і копитами. За народними уявленнями – надприродна істота, що втілює в собі все зло і має вигляд темношкірої людини з цапиними (собачими, курячими...) ногами, видимим хвостом, козлячими ріжками, свинячим рилом, собачою мордою і т.інше. Образ Чорта має дохристи­янське походження, але пізніше він перебрав на себе всі негативні риси християнського Диявола (Сатани) як про­тивника Бога, володаря пекла, натхненника відьом на землі. Якими стихіями завідував Чорт у дохристиянські часи, важко встановити. Ще в XVII ст. його уявляли дещо інакше, ніж нам видається тепер: «Кудес, Кудесник — чорт или чаровник» — писав Памво Беринда у своєму «Лексиконі» (1627). Отже, маємо три синоніми, до яких, напевно, можемо додати інші, якщо не ідентичні, то близькі за функціями: чаклун, відун, відьмак, характерник та ін. Українці, як відомо, без особливих мук сумління часто зверталися до послуг чарівника, не вбачаючи в тому ве­ликого гріха. Вірогідно, вже під впливом церкви виробилися уявлення про те, що Чорт за послуги відбирає у людини душу. Чорт так само смертний, як і людина, його часто вбиває блискавка, тому під час громовиці він ховається за дерева, хати, за людину. Іноді стріла Іллі-пророка вбиває разом із Чортом і людину. Тому ставлення християн до вбитих блискавкою неоднозначне. Давніші погляди на вражених блискавкою лишилися в кавказьких народів: така людина в них вважається обранцем неба, святим.

За великим рахунком є підстави констатувати, що образ чорта в українській міфології доволі докладно описаний, але залишається малодослідженим. Загалом, в родинній оселі і при родичах імена та назви «нечистої сили» не вживались, а якщо й треба було якось на них вказати, то це прагнення втілювалось в закінченні –«ло»: щось «найшло», «запаморочило», з пантелику «збило» тощо. Цю тенденцію втілює й сучасна українська мовленнєва культура живого спілкування.

Домовик (Домовий, Хазяїн, Дід, Дедо) — одним з найпопулярнішим і, навіть, найулюбленішим є цей міфологічний образ, що походить, вірогідно, від культу предка і домашнього вогнища. Недарма він живе за піччю або під порогом хати. У дохристиянських віруваннях – це, певним чином, родинний бог, бог господи, бог оселі, «хатнє божество» тощо. Він може бути і злим і добрим одночасно. Це дух, який опікується життям усієї родини, вартовий дому і опікун родини. Домовик невидимий, але іноді він показується маленьким дітям.

Зображувався, зазвичай, оброслим густою шерстю, а за уявленнями наддніпрянців на Домовика перетворювався покійний шанований член родини. Саме тому Домовик допомагає своїм, але шкодить чужим (тим, кого не хоче бачити в свої оселі). Його перевозять у нову хату, щоб охороняв родину. Іноді Домовик душить сплячу людину, навалюючись на неї: тоді треба спитати «На добро чи на зло?» Якщо він теплий — на добро, якщо холодний — віщує хворобу. Залишившись у хаті, з якої вибралися господарі, Домовик починає шкодити новим господарям: стукає вночі, розкидає речі. Таке ж відбувається, якщо до хати випадково впустять чужого Домовика. Коли родина живе в злагоді зі своїм Домовиком, він навіть намагається допомагати по господарству.

Іноді Домовик має Доманю (Домасю, Домаху, Домцю), що означає «пані, господиня дому». Вона іноді допомагає жінкам прясти. Домовики люблять домашніх тварин, особливо кішку й козу, але бояться сороки.

Назараз фігурні Домовички є дуже популярними серед народних майстрів і майстринь. Солом’яний домовинок є ледь не обов’язковим сувеніром з етнічних ярмарків чи фольклорних культурних заходів.

Лісовик (лісун, полісун, Чугайстер) — у пандемоністичних дохристиянських віруваннях господар лісу, дух лісу. На вигляд це дикий чоловік, пастух, який ви­пасає лісову худобу: оленів, ведмедів, вовків, зайців. Тому справжні пастухи укладають з Лісовиком угоду, приносячи йому жертву у вигляді яйця або печива із житнього бо­рошна, яку кладуть на лісовому перехресті чи на галявині. Тоді худобу не будуть забирати дикі звірі. Пізнати Лісовика можна з того, що він при всій схожості з чоловіком не має тіні.

Він любить пожартувати з людиною, завівши далеко в ліс і сплутавши дорогу. Щоб вибратися, людині треба вивернути навиворіт сорочку або вдягнути черевики не на ту ногу — тоді повернеться пам'ять. Лісовик боїться також солі, вогню і липового поліна. Проте значної шкоди людині він не робить, навпаки, під опікою Лісовика її не чіпає жоден дикий звір у лісі.

Ідентичний з Лісовиком карпатський Чугайстер, який примушує чоловіка танцю­вати, граючи йому на сопілці.

Образи Лісовика і Чугайстера близькі догрецького Пана, волохатого, козлоногого і ро­гатого, який опікується лісами, полями, стадами, грає на сопілці. В російській міфології йому відповідає Лєший, котрий однак значно ближчий до тюркського Шуралі.

Водяник (Водяний, Водан) — за народними уявленнями є втіленням водяної стихії в образі своєрідного водяного царя. Уявлявся (і зображувався) в образі старого голого волохатого довгобородого діда з довжелезною бородою, який панує над Русалками.

Вважалось, що Водяник живе в озерах, річках та інших водоймах і за великим рахунком приносить людям нещастя. Водяник як володар водяних злих сил – це втілення стихії води, як негативного і небезпечного для людини явища. У «Лісовій пісні» Лесі Українки водяник – древній сивий дід, довге волосся і довга біла борода в суміші з баговинням звисають у нього аж по пояс.

Якщо людина необережно втруча­ється до його царства, Водяник може дуже зашкодити, навіть утопити, перевернути човен. Тому моряки і ри­балки завжди намагалися умилостивити Водяного: йому приносили в жертву чорну тварину (півня, козла). Існував на кораблях звичай тримати чорну кішку, яка також була оберегом і для мірошників водяних млинів. Іноді жертви Водянику приносили й пасічники, щоб уберегти бджіл від повені: вони кидали в річку свіжий мед і віск, подекуди навіть перший бджолиний рій (первак). Во-міг показуватися людині у вигляді сома, щуки іншої риби. Неодмінним атрибутом Водяного, як і грецького Посейдона та римського Нептуна, є тризуб, котрим він вибиває із землі прісну джерельну воду, щоб живити рослинність.

Дивовижно, але й за радянських часів Свято Водяника (Нептуна) з Русаліями та іншою нечистою силою було ледь не офіційним в розважальних заходах закладів відпочинку (дитячі табори, санаторії тощо).

Русалки (русави)— це переважно духи померлих дівчат, які пішли з життя передчасно. Найстрашнішими для людей були ті з них, які померли ображеними або мали злий характер. Проте існування русалок поширювалося не тільки водну стихію: вони могли жити в лісах, полях — тому можна вважати їх духами річок. У найдавніших українських міфах простежується певний зв'язок русалок з культом рослин. З культом води ж пов'язані ті, хто втопився. Назва походить від давніх поминальних обрядів слов'ян - русалій. Уявлялися русалки в образі красивих дівчат з розпущеними косами, прикрашеними квітами та різним зіллям. В Україні русалки відомі ще як Мавки, Нявки (від стародавнього навь — покійник). Від водяних русалок вони відрізняються тим, що живуть у лісі на деревах, гойдаються на гіллях, можуть заманювати хлопців і,як усі русалки, залоскотати їх до смерті.

Тому для русалок, мавок носили обереги: полин, часник тощо. Русалчин тиждень, Русалчин Великдень (сьомий тиждень перед Зеленою неділею) напередодні Свята Трійці є поминальним тижнем, коли приносять їм жертви. Жінки прив'язують на дерева шматки полотна, дівчата вішають вінки.

Варто зазначити, що й до сьогодні в сільській місцевості жінки за «мовчазною згодою» оминають водойми в русалчин тиждень - і це, навіть, не стільки «забобон», скільки мовчазна повага до давніх пересторог і традицій пов’язаних зі світом потойбіччя.

Перелесник (Літавець) — за народними повір'ями – казкова істота чоловічої статі, літаючий дух, який заманює жінок і дівчат, кохається з ними вночі й забирає силу та вроду. Уявлявся в образі гарного, палкого юнака з «буйно роз­віяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блис­кучимиочима», як писала Леся Українка в «Лісовій пісні».

Перелесника прирівнювали до літаючого змія, ко­трий відвідує жінок і за проведені з ним ночі дарує дорогоцінні прикраси. Важко сказати, чи були якісь обе­реги проти таких спокусників жінок, але вважалося не­безпечним докоряти жінці за зв'язок зі Змієм, бо розг­ніваний Змій може спалити хату. Не можна було зга­дувати Перелесника проти ночі.

Про Перелесника док­ладно й поетично написала Леся Українка у вірші

«Як люблю оці години праці»:

...До неї уночі з'являвся перелесник,

Не дьяволом з'являвся, не марою,

Спадав летючою зорею в хату,

А в хаті гарним парубком ставав...

...На ранок, як співали треті півні,

Зникав той перелесник, а дівчина

Уквітчана, убрана засилала

Камінним сном. А потім цілий день

Бліда ходила, мов яка сновида...

Українська міфологія багата на образи, наповнена силою міфічних істот, духів і демонів. Все, що є в природі, було населене: в лісі — Полісун, в очереті — Очеретяник, в полі — Пальовик, в болоті — Болотяник, скарби стере­же — Скарбник, хворобу приносить — Пропасниця або Моровиця.

Критичними моментами вважалися північ і південь. Опівдні з'являлася Полудниця, яка може заподіяти шкоду (вдарити, вжарити, вперіщити…). Заборонялося в цей час купатися, жати на полі. Тому в полудень було заведено, в силу багатьох обставин, відпочити а то й поспати після обіду.

Страшними вважалися упирі (вампіри), які п'ють кров у своїх ворогів. Це померлі, що не піддаються тлінню і живуть за рахунок випитої крові, проте вони бояться співу півня. Вважають, що уявлення про упирів прийшло до українців і до білорусів із Західної Європи, і є відносно пізнього походження. У росіян воно не прижилося (Дмитро Зеленін).

Перевертні і вовкулаки — ті, що могли обертатися у вовків і повертатися знову до людської подоби. Іноді в казках чаклун перетворює на вовкулаку чоловіка, що має якийсь гріх.

Поняття про щастя, випадок, успіх втілювалося в образі Долі, яку Бог давав при народженні кожній людині. Доля може бути доброю і злою, прихильною до людини і жор­стокою. В українців виробилося уявлення про Долю і Недолю.

Так за повір’ям - якщо Бог буде милостивим, він дасть добру Долю, якщо ні — то життя людини буде пропащим. Не даремно кажуть: «Своєї Долі конем не об'їдеш». Недоля, за одним із уявлень, – це тінь Чорнобога, тому й характеристики має відповідні.

Проте природний оптимізм українця знаходив шляхи і способи вимолити у бога щасливу долю. Так Прокопій Кесарійський описав звичай приносити жертви Богу, де стверджує, що анти перед війною обіцяють велику жертву Богові, якщо він убереже їх на війні. Трапляється, що воїн лишається жи­вим, тоді він приносить дарунки Богові і каже, що уми­лостивив Долю.

Доля ідентична римській Фортуні, яка первісно вважа­лася богинею урожаю, материнства і жінок, і лише пізніше стала богинею долі, щасливого випадку.

Окрім більш-менш відомих образів давньої міфології і демонології є й менш відомі та досліджені. Але не менш цікаві: Бадняк (дерево-тотем, що було носієм природніх та господарських благ. А свято Бадняку було своєрідним табу на винищення лісів, гаїв, дібров); Берегиня або Оберега – найстаровинніша богиня добра і захисту людини від усякого зла; Березич – бог родючості та початку весняних робіт (зображувався на човні з веслом в руках); Бесідець – бог злагоди і миру між людьми, творець давньоукраїнської дипломатії; Богуни – ковалі, улюблені обранці богів; Видець – бог ясновидіння; Вогневиця – донька богині Мари, що несе людям високий жар тіла і запаморочення; Глуханя – міфічна потвора, що відбирала у людей слух і мову; Гостич – божество, що наділало людину почуттям гостинності; Дідилія – богиня, що успішно лікувала безплідних жінок; Додола – найвродливіша дівчина, що вважалась нареченою Перуна; Желя – богиня печалі і плачу; Живич – бог зцілення і життя, опікун волхвів, відунів, костоправів; Зімцерла - богиня світанку; Квітич – бог квітів, син Даждьбога та Живи, вродливий юнак, в якого захоні всі дівчата і всі квіти; Ключич – божество, яке охороняло домашне майно від пограбування; Кришень – бог дбайливості і господарчої мудрості; Мара – богиня зла, темряви, страшних сновидінь, хвороб (мору), гарячки (марення), смерті; Навія – міфічна потвора, що несла людям божевілля; Непра (Дніпра) – донька перщих людей на Землі – Гука і Слави. Саме вона врятувала Рай-ріку (Дніпро) від загибелі; Радич – бог, що дає добрі поради людям; Своба – богиня волі, заступниця бранців, що тікали з під неволі; Сива – богиня вагітних жінок; Тур – бог сили, лицарської честі, заступник воїнів; Яса (Ясна) – давньоукраїнська богиня краси, добра і справедливості; Ястробог – бог ранкової зорі .. тощо.

Українська міфологія є прадавнім джерелом і народної духовності і культури в цілому. Вивчення й дослідження витоків власної культурної традиції є не тільки «академічно чи геополітично необхідним», але й просто надзвичайно цікавим процесом.