1. Головні напрямки культурного розвитку українського суспільства (освіта, книгодрукування, література, драматургія, мистецтво).

Освіта, книгодрукування. Українці та білоруси намагались зберегти національний характер освіти з навчанням на тодішній слов‘яно-руській книжній мові. Про школи 14 – 15 ст. в Україні відомостей дуже мало. Пізніше освітні заклади поділялись на приватні та корпоративні. Єдиним прикладом успішної діяльності приватної православної школи стала школа-академія, створена у 1576 р. князем Костянтином-Василем Острозьким у волинському місті Острозі. Навчальний процес вівся трьома мовами – слов‘яно-руською, грецькою та латиною. Після смерті Костянтина у 1608 р. Академія занепала і згодом була перетворена його окатоличеними нащадками на єзуїтський колегіум.

У 16 ст. корпоративні школи існували також при монастирях, парафіях та братствах. Перші братства були благодійними об‘єднаннями парафіян того чи іншого храму у місті. Згодом вони почали перебирати на себе і деякі судово-контролюючі функції, почали відкривати школи власним коштом. Найбільшою певний час була школа Львівського братства при Успенському соборі, відкрита у 1586 р. Викладання велось старослов‘янською та грецькою мовами. Вивчали, як і всюди у тодішній Європі, «сім вільних наук» з метою підготовки православного духовенства – основи тодішньої української інтелігенції. Діяльність братських шкіл регулювалась спеціальними статутами. До нашого часу зберігся статут школи Луцького братства. Кількість братств та братських шкіл постійно зростала. Вони існували не тільки у Львові, Луцьку чи Кам‘янці-Подільському, але й Сяноку, Ярославі, Вінниці, Немирові, Крем‘янці.

З початку 17 ст. центр розвитку національної освіти перемістився до Києва. У жовтні 1615 р. дружина мозирського маршалка Лозки Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству садибу на Подолі з умовою відкрити православний монастир та школу при ньому. Згодом, у 1631 р., митрополит Київський Петро Могила заснував школу європейського зразка при Печерському монастирі, навчання у якій велось латиною. Це викликало незадоволення братчиків, за якими стояли заможні православні городяни. Конфлікт було залагоджено шляхом об‘єднання двох навчальних закладів у колегію, матеріальне забезпечення якої брали на себе православні міщани, а організацію та керівництво навчальним процесом – Петро Могила, після смерті якого у колегіум почали називати Києво-Могилянським. За основу була прийнята програма єзуїтських колегіумів. Термін навчання тривалістю 12 років був поділений на 8 курсів. Заняття проводили латиною, хоча викладали також старослов‘янську, грецьку та польську мови. В останній чверті 18 ст. тут починається викладання богослов‘я, що призвело до надання навчальному закладу у 1694 р. прав і статусу академії, підтверджених указом Петра І у 1701 р. Своєрідними філіями Академії були колегіуми, засновані у Чернігові (1700 р.), Білгороді, котрий у 1726 р. було переведено до Харкова, Переяславі (1730 р.). Правда, на середину 18 ст. система навчання в Київській Академії вже не відповідала вимогам часу. У 1783 р. її було перетворено на вищий духовний навчальний заклад, колегіуми стали семінаріями.

Протестанти і католики відкривали свої навчальні заклади, де викладали латиною або польською мовами. Особливою активністю вирізнялись єзуїти, які засновували численні колегіуми. Вивчали граматику, риторику, поетику, синтаксис, діалектику, філософію, історію, географію, природознавство. Весь курс опановували за сім років. Виховання велось у дусі непримиренності до православних і протестантів, хоча формально не висувалась вимога приналежності учнів до католицизму. Один з таких колегіумів у 1669 р. було перетворено на Львівську єзуїтську академію з якої починається непроста історія Львівського університету, остаточно визнаного таким лише у 1758 р.

У 1755 р. в Москві було відкрито університет, який прийняв до лав своїх вихованців багато української молоді. Перший проект відкриття університету в Україні у 1760 р. було розроблено гетьманом Кирилом Разумовським. Спочатку планувалось перетворити на університет Києво-Могилянську Академію. Згодом пропонувалось відкрити два нових університети – у Києві та Чернігові. Але ці наміри не були підтримані у Петербурзі. Сталося так, що до початку 19 століття вища освіта в Україні зберігала церковний характер.

Елементарна народна освіта забезпечувалась початковими сільськими дяківськими школами. Наприкінці 18 століття було заборонено вчителювання мандрівних дяків і засновано народні училища.

На Західній Україні, яка з другої половини 18 століття поступово перейшла під владу Австро-Угорщини на місце братської системі освіти прийшли школи, відкриті уніатським орденом Василіан. У 1773 р. їм було передано колегіуми забороненого ордену єзуїтів. Проте навчання у цих школах велось латиною. У 1777 р. в Австро-Угорщині було проведено освітянську реформу і створено кілька видів народних державних шкіл, викладання у яких велось німецькою, зрідка слов‘яно-руською мовами. З 1787 р. було дозволено й українську мову навчання для місцевостей з переважанням українського населення, у тому числі для студентів Руського інституту Львівського університету, які не знали латини.

Перетворення Києва на провідний освітній центр православної Європи супроводжувалось активізацією наукового життя. На початку 18 ст. тут склався гурток православних богословів, які включились у полеміку з католиками та уніатами. Вони ж, найчастіше, були авторами шкільних підручників. У 1616 р. у Вільно була надрукована «Граматика» Мелетія Смотрицького – основний підручник для шкіл України, Росії, Білорусії, Болгарії, Сербії у 17 – 18 ст. аж до розробки Михайлом Ломоносовим, колишнім студентом Київської Академії, «Граматики російської» у 1755 р.

Із середини 18 ст., після входження Лівобережжя України та Києва до складу Царства Московського, наступного об‘єднання Київської та Московської патріархій, почався процес відтоку на Північ багатьох кращих українських діячів освіти й науки. Переїзд до Москви частини талановитих богословів із Києва був пов‘язаний з потребою російської православної церкви у виправленні богослужебних книг під керівництвом Стефана Яворського.

Освіта рідною мовою була б неможливою без налагодження відповідної системи книгодрукування. Першим друкарем у Європі вважають Йогана Гутенберга, який почав свою справу біля 1450 р. Перша книга слов‘янською мовою була надрукована у 1483 р. в італійському місті Венеція глаголицею для хорватів, які тримались цієї системи письма у церковній практиці до початку 19 століття. Кириличний першодрук побачив світ у Кракові в 1491 р. Започатковану німцями справу продовжив білорус Георгій Франц Скорина, який у 1517 р. в Празі надрукував «Псалтир», а до 1519 р. у Вільно видав 22 зошити «Біблії» у перекладі на старобілоруську мову. Точна дата початку книгодрукування в Україні нам невідома. Першим українським друкованим твором прийнято вважати «Апостол», виданий Іваном Федоровичем Москвитином у Львові в 1574 р. Одночасно ним було видано кілька навчальних книг, із яких до нашого часу зберігся «Буквар». Через кілька років фінансові труднощі змусили типографа перебратись на Волинь, де при Острозькій академії було відкрито друкарню. Тут коштами князя-мецената Острозького завершувалась робота перекладачів з підготовки виправленого друкованого тексту «Біблії», виданого Іваном Москвитином у 1580 – 1581 роках на 1252 сторінках. У першій половині 18 століття найбільшого значення набула Києво-Печерська друкарня, придбана у Львові Мелетієм Смотрицьким, який налагодив виробництво паперу під Києвом. У ній вийшло майже 50% друкованої продукції початку 17 ст. в Україні, як релігійного, так і навчально-світського спрямування. Негаразди почались з настанням 18 ст. У 1718 р. друкарні згоріла, а з 1721 р. було введено обов‘язкову сувору цензуру Синоду на нові церковні друковані видання, «щоб ніякої різниці й окремого діалекту в них не було».

Література, драматургія. Незважаючи на деякий занепад культурного життя в Україні 13 – 14 ст., літературне життя зосередилось на західних землях у сусідстві з Білорусією. Традиції літописання підтримували Галицько-Волинський та Литовський літописи. З другої половини 14 ст. посилюються зв‘язки української літератури з південнослов‘янською – болгарською та сербською. Після падіння Константинополя у 1453 р. поглиблюються зв‘язки з літературами Заходу разом із перекладами з латини. Відбувається знайомство з ідеями гуманізму, притаманними Відродженню. Проте, характерною особливістю східнослов‘янської літератури тих часів залишалось використання не живої народної, а штучної «книжної» мови. Народною мовою першими були перекладені твори релігійного характеру, серед них знамените Пересопницьке Євангеліє 1566 р. Зовсім вільними від церковних слов‘янізмів були ділові та юридичні акти 14 – 16 ст.

Новим явищем кінця 16 – 17 ст. стало виникнення жанру полемічної літератури. Полеміку розпочав визначний польський єзуїт Петро Скарга у 1577 р. твором «Про єдність Церкви Божої під єдиним пастирем і про грецьке від тієї єдності відступлення». З православного боку опонентами виступили Герасим Смотрицький та Зизаній Тусановський, вчитель львівської братської школи, Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін.

Єдиним українським письменником початку 17 ст., чия творчість пережила всій час, став Іван Вишенський. Народився він у Галичині, освіту здобув у Острозі, між 1570-1580 рр. перебрався до Афонського монастиря у Греції, де і помер біля 1620 р. Виходячи зі старохристиянського аскетизму, він висунув утопічну програму встановлення «Царства божія на землі». Більшість творів І. Вишенського мають форму «Посланій» до князя Острозького, братств, усіх українців. Іван Вишенський та Мелетій Смотрицький вважаються першими представниками українського літературного бароко, у якому духовні елементи переважали над світськими.

Окреме місце належало історичній літературі. Для 16 – початку 17 ст. це перш за все Супрасльський літопис, значну частину якого становить Короткий Київський літопис, складений між 1480 – 1500 рр., Літопис Биховця, доведений до 1507 р., Баркулабівський літопис, де, зокрема, є розповідь про повстання й страту Северина Наливайка. Густинський літопис можна вважати першою літературною пам‘яткою з історії українського козацтва.

Формується жанр історично-мемуарної прози. Його першою пам’яткою є «Завіщання» каштеляна брацлавського Василя Загоровського (1577). До даного жанру літератури слід віднести і так звані «козацькі літописи». Одним із найбільш ранніх є анонімний Літопис Самовидця, який охоплює події від 1648 до 1702 рр. Мемуари полковника гадяцького ГригоріяГраб’янки доведені до 1708 р. У такому ж жанрі складено історію Хмельниччини Самійла Величка.

У цей час порівняно швидкими темпами розвиваються два нових жанри української літератури – поетика та шкільна драма. Найдавнішим зразком української поетики вважають поему Герасима Смотрицького на герб князя Костянтина Острозького, вміщену в Острозькій Біблії. Значне місце серед віршованих творів належало панегірикам, віршованим передмовам до друкованих видань. Відомі вірші полемічного, дидактичного, молитовного спрямування. Про широкий інтерес до віршування свідчать граматики та словники з правилами віршування, складеними за грецькими та латинськими взірцями. З другої половини 17 ст. набувають поширення віршовані твори на побутову тематику народною мовою, лірична поезія.

Шкільна драма виникла відносно пізно у порівнянні із західноєвропейською драмою під впливом польського латиномовного театру. Витоки української драматургії слід шукати у народній святковій обрядовості, невеликих віршованих діалогах та декламаціях, які практикувались у братських школах. До них додавали гумористичні сценки з народного життя. Подібні інтермедії були написані живою народною мовою. У них уперше з‘являється образ українського селянина – центральної постаті майбутньої національної комедії.

Найвищим досягненням давньоукраїнської драматургії слід вважати історичні драми, перше місце серед яких належить драмі ректора Києво-Могилянської Академії, духовника Петра І Феофана Прокоповича «Володимир» (1703). Ця трагікомедія була присвячена прославленню Петра І як реформатора у образі хрестителя Русі князя Володимира. Тому ж Прокоповичу, мабуть, належала інша драма «Милість божа», написана й поставлена на честь 80-ти ліття початку визвольної війни проти Польщі.

Мистецтво. Архітектура. Якщо не розглядати окремо житлове будівництво, то пам‘ятки архітектури цього періоду можна поділити на дві великі групи: 1) оборонно-житлові споруди; 2) церковно-храмові будівлі.

Замки були одночасно оборонними та житлово-господарськими комплексами. Будували їх із цегли, вапняку або пісковику. Деякі з них виникли ще за часів Київської Русі і були перебудовані в камені (Луцьк, Крем‘янець, Меджибож, Кам‘янець-Подільський). Інші формувались як осередки землеволодінь польських та литовсько-руських магнатів (Острог). Нарешті, подільські замки, зведені на південних рубежах Великого князівства Литовського для захисту від татар. У церковному будівництві основним архітектурним типом були зрубні храми. До наших часів збереглись дерев‘яні церкви Святого Духа біля Рави Руської (1555) та Святого Миколая у Чернівцях (1607). Кам‘яні споруди представлені церквами-фортецями (Буша) та монастирями, притаманними для Поділля та Галичини з частими татарськими наскоками. Ренесансний стиль в архітектурі з‘являється в Україні раніше ніж у Польщі і мав джерелом свого поширення північну Італію. Найбільш виразно він представлений Ринковим комплексом у Львові, де з’являється у першій чверті 16 ст.

На початку 17 ст. помітні ознаки барокового стилю, а в другій половині цього століття формується своєрідний архітектурний стиль «козацького бароко», популярний серед козацької старшини. Він позначений розкішними фронтонами, порталами, вигнутими й покрученими «слимаками», багатим орнаментом. 18 ст. продовжує барокові традиції, але поступово набуває поширення новий стиль рококо – більш легкий та вишуканий. Багато монументальних споруд з‘являється в Україні після скасування у 1721 р. заборони на кам‘яне будівництво у провінційних містах Російської імперії. У 1731-1743 роках німецький архітектор Йоган Шедель звів 93 метрову дзвіницю Києво-Печерської Лаври, наприкінці 40-х років керував надбудовою дзвіниці Софійського собору. До середини 18 ст. належить будівництво комплексу Духовної Академії, церкви Святого Андрія (Шедель, Растреллі). Визначною пам’яткою 18 ст. є собор Святого Юра у Львові, зведений німцем Меретином, який зміг поєднати західне рококо з українським бароко. Німецький архітектор Гофман у тому ж стилі звів комплекс Почаївської Лаври на Волині. Видатною пам’яткою садово-паркового мистецтва став Софіївський парк у маєтку Потоцьких під Уманню.

Живопис. Українські майстри певний час продовжували традиції візантійського живопису, особливо у оздобленні храмових споруд. Поступово під впливом ідей Відродження зображення святих набували реалістичності, притаманної портретному живопису. Наприкінці 16 ст. з’являються справжні портрети. У 17 ст. цей вид живопису був представлений портретами засновників храмів та монастирів; вотивними портретами; посмертними портретами. На стінах Успенської церкви у Києві виявлено портрети Острозьких, Вишневецьких, Хмельницького та Мазепи. Були також портрети київських митрополитів, звичайно на полотні. З різьблених посмертних зображень відомі портрети Костянтина Корнякта й Успенському соборі Львова, Костянтина Острозького в Успенському соборі Київської Лаври, воєводи київського Адама Киселя, мальований кінний портрет Тимоша Хмельницького у Чигирині, портрет Богдана Хмельницького роботи голландського майстра Гондіуса. З’являються суто світські портретні зображення, переважно жінок.

У 18 ст. осередком мистецького виховання залишалась Київська Академія, Харківський колегіум, з 1789 р. київське Народне училище. Перша половина століття пов‘язана з монументальними розписами перебудованих київських храмів. Значна кількість найвидатніших українських художників прославилась у Петербурзі та Москві. Олексій Антропов виконав розпис Андріївської церкви у Києві. Його учнем був славетний портретист Дмитро Левицький (1735 - 1822). Отримавши освіту у Київській Академії, з 1761 р. він керував портретним класом Петербурзької Академії живопису. Його кисті належать більше 100 портретів, у тому числі Катерини ІІ та її сімейства. Другим видатним портретистом того часу був учень Левицького Володимир Боровиковський (1757 - 1825), який написав ряд ікон, 160 портретів і створив свою школу у Петербурзі. Окреме місце в історії вітчизняного живопису займає Антон Лосенко з Чернігівщини (1737 - 1773). Він навчався й працював у Німеччині, Голландії, Франції, був ректором Академії Мистецтв у Петербурзі. Він першим з російських «академіків» почав писати полотна на історичну тематику старокняжої доби, вважається засновником класицизму та історично-реалістичного напрямку живопису Східної Європи, проживши усього-на-всього 36 років.

Музичне мистецтво раннього періоду відоме нам не достатньо. Всесвітньої слави набув український багатоголосний спів. Багато відомих і невідомих співаків з України було забрано до придворної капели у Петербурзі. Серед них можна згадати Григорія Сковороду, майбутнього графа Олексія Разумовського – «Аполлона з громовим голосом» – за відгуками сучасників. Опікою його брата гетьмана Кирила Разумовського було відкрито співацьку школу в Глухові. З неї вийшли два найвідоміші українські композитори 18 століття – Максим Березовський, Дмитро Бортнянський. Третій, Артемій Ведель, здобув музичну освіту в Києво-Могилянській академії.