2. Освіта і наука.

Вже наприкінці 18 століття Києво-Могилянська академія поступово втратила роль культурно-освітнього центру. У 1805 – 1818 роках не працював і Львівський університет.

У 1804 р. російським урядом було започатковано реформу освіти: почалося створення системи, що складалася з 4 рівнів, узгоджено пов’язаних між собою. Наймасовішою формою були церковнопарафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Другим рівнем стали двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили становий характер.

Принципове значення мало відкриття нових університетів. У 1805 р. за ініціативою українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча Василя Каразіна було відкрито Харківський університет. Навчання тут велося російською мовою, однак університет швидко перетворився на центр саме української культури. У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений Михайло Максимович. В 1865 р. відкрився Новоросійський університет в Одесі, у 1898 р. – Київський політехнічний інститут, в 1899 р. – Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України).

Наступний етап реформи освіти був проведений у 1864 р. Відтепер усі типи шкіл, що існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. Протягом століття кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку до 1700 у другій його половині.

В стані занепаду перебувала освіта в Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. В Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині – німецькою і польською, на Буковині – німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) була неписьменною. Основними центрами науки залишались Львівський і Чернівецький університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Розвиток університетської освіти сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики були зроблені Михайлом Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став Микола Бєкєтов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. У 1886 р. в Одесі зоолог Ілля Мечников і мікробіолог Микола Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Данило Заболотний і Володимир Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов’язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії Миколи Пирогова.

У багатьох європейських країнах в кінці 18 – на початку 19 століть зростає інтерес до народних витоків національної історії. В Україні ця тенденція романтизму теж знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав Микола Церетелєв у 1819 р. («Досвід збирання старовинних малоросійських пісень»). Три збірки підготував і видав Михайло Максимович. Академік Ізмаїл Срєзнєвський, крім збирання фольклору, розпочав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. У 1818 р. в Петербурзі вийшла перша граматика української мови - «Граматика малоросійського наріччя» Олексія Павловського.

У цей же час почали з’являтися й суто історичні роботи. Перші праці з історії України були ще пов’язані з російською історіографією. Так, Дмитро Бантиш-Каменський, автор «Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения Гетьманства» (1822), походив з родини, що належала до вищого чиновництва імперії. Дослідником, який поєднав високий професійний рівень і активну громадянську позицію, став історик Микола Костомаров. Його світогляд складався під час навчання в Харківському університеті. У 1845 р. Костомаров став професором кафедри російської історії Київського університету. Тоді ж він брав участь у створенні і діяльності нелегального Кирило-Мефодіївського братства. Після тюремного ув’язнення і тривалого заслання Костомаров завідував кафедрою історії Петербурзького університету. Як і багато інших на той час освічених українців, він писав вірші, історичні драми, повісті українською, а наукові праці – російською мовою. Микола Костомаров захищав принцип об’єктивності в історичній науці: «Істинна любов історика до своєї вітчизни може виявлятися тільки в суворій повазі до правди», - підкреслював він.

Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов’язаний з ім’ям професора Київського університету Володимира Антоновича. У 1874 р. в Києві з великим успіхом пройшов Археологічний з’їзд. Учнем Антоновича був Михайло Грушевський. Його багатотомна «Історія України-Руси» - фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

На рубежі 19-20 століть в українській історіографії працювали вже не одинаки, а значна плеяда талановитих вчених. Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро Яворницький. Він підготував і видав капітальну «Історию запорожских козаков», серію монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам’яток матеріальної культури козацької епохи. Наукову діяльність Яворницький продовжував і в першій третині 20 століття.

Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у Російській імперії стала Олександра Єфименко. Вона зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. У перші роки 20століття приблизно одночасно з’явилися «Нарис історії українського народу» Грушевського та «Історія українського народу» Єфименко – перші популярні підручники, які викладали історичний шлях українського народу.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітнього часу. З 1877 року під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою.

***