logo search
Етнічна культура українців

Хліборобська культура українців в Різдвяній етнотрадиції Святого Вечора

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Хрипко С. Сакральність хліба як духовна таїна української Різдвяної традиції Святого Вечора Науковий часопис НПУ ім. М.Драгоманова. Серія №7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: Зб. Наукових праць. – К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2011. – № 26 (39). С. 13 – 24.

Хрипко С. Хліб як духовна таїна української Різдвяної традиції Святого Вечора - Інтернет-ресурс – Релігія в Україні - http://www.religion.in.ua/main/history/7654-xlib-yak-duxovna-tayina-ukrayinskoyi-rizdvyanoyi-tradiciyi-svyatogo-vechora.html

Таїна Святого Вечора втілює більш ніж двотисячолітню історичну минувшину – час, коли на землі народилась Людина, доля і слова якої бентежать не одне покоління, вчення якої сприймається як „одкровення любові”, життя якої є прикладом вірності і послуху, смерть якої стала надією на шанс вічного життя для представників всіх етносів, націй, субкультурних спільнот тощо.

ЗОРЯ РІЗДВЯНА – теж ім'я Мессіі …

Печера … Ясла … Віфлеєм – Свята Земля…

В обіймах таїни і на руках Марії …

На світ поглянуло Предвічне Немовля…

Цю Простоту і Велич зустрічали…

Іосиф, янголи, звичайні пастухи…

Курився фіміам … уперше… Всі мовчали…

І опустились на коліна три волхви…

Іконопис Різдва – це є долоні...

Предвічного Отця, а в цих долонях – Ти...

Руки Марії ледь торкнулись скроні...

Під колискову тишу самоти...

Попереду Голгофа... Хрест ...Іуди зрада ...

Цар Ірод... і Пілата політична гра ...

А ... поки-що ... під зливу зорепада ...

У яслах тихо спить Ієшуа ...

„Ієшуа” – саме так на автентичній мові звучить ім'я цієї Людини. Ім'я, яке в перекладі з давньоєврейської мови означає „Господь допоможе!”. Ми більш звикли до грецької версії звучання цього імені – „Ісус”. Але українська духовна традиція іконопису сфокусувалась саме на сакральному змісті Його імені. „Спаситель” або ”Спас” – саме ці слова, зазвичай, фігурують в написах на Його іконних зображеннях.

Але є ще одна форма звучання Його імені – „Я – Хліб Життя”, „Хліб, що зійшов з Небес” – саме так називав себе Ісус, пояснюючи глибину свого вчення. Чудо „помноження Хлібу” – саме це диво є одним з найбільш втаємничених в палітрі усіх, не менш дивовижних, діянь Христа. „Переломлення Хлібу” – „Святі Дари” – „Святе Причастя” як прилучення до тіла (у вигляді хліба) й крові (у виглядівина) Христа – на цьому стрижневому містичному таїнстві базується і Божественна Літургія, зміст обрядової культури і християнська віра як така. Хліб в усіх видимих і втаємничених формах та символах огортає духовну атмосферу і Сочельника (Різдвяного надвечір’я) – Святвечора і Різдвяного тижня.

Символічну присутність Ісуса за сімейним Різдвяним столом втілює проскурка (євхаристичний хліб), яку клали на нову білосніжну полотнинку (пелену) і пелюстки розквітлої до Різдва гілочки вишні (символ крил янголів), а останні обережно розміщували на розтрушених посередині стола обрядових і заздалегідь освячених сіні й соломі, що в цілому нагадувало обставини народження Христа – печера, ясла, солома..., янголи, родина, неочікувані гості... До речі, саме та солома, на якій розміщували проскурку (символ новонародженого немовляти) втілювала оберегові захисні функції. Галузки різдвяної соломи вміщувались в покрівлю хати (згадаймо, що покрівля українських хат, як правило, була солом’яна і більш уважно подивимось на саме слово „покрівля” – покрів-Ля - покров Божий, покриття Господнє. Процес покриття (покрівлі) хати відбувався виключно з глибокою молитвою, далеко не випадковими людьми і не будь-якою соломою). Обрядова свят-вечірня солома використовувалась надалі в процесі вироблення молитовних ляльок, дитячих колисанок, в плетенні класичних в українській традиції головних уборів – брилів. Ниточки свят-вечірньої соломи брали в якості оберегу, коли відправлялись в далеку дорогу. З неї часто починали розпалювати вогонь на Великдень (Пасху). Додавали віти соломи й в купіль новонароджених. Різдвяні солом’яні галузини були присутні й надалі в дівочих обрядових вінках (вінцях) на свято Івана-Купайла та в весільному вінку нареченої. Різдвяні соломинки і сінинки додавали в подушки, притрушували постіль, піч, долівку хати... тощо.

Солома – це те, що залишається після жнив. Жнива дають дар хліба. Хліб – це життя. Останній сніп пшениці протягом року до наступних жнив перебував у хаті, а в якості оберегового обрядового майстерно сплетеного „Дідуха” займав почесне місце в оселі під час різдвяного надвечір’я.

Але погляньмо пильніше на персоналій, які присутні в вечір Різдвяного Таїнства. Окрім Христа, Марії і Іосифа там є високі гості – іноземні царі (Три Королі - як іменує їх католицька традиція, три волхви – як іменує їх православна традиція, три МАГА – як фігурують вони в грецькому перекладі Святого письма (маги – володарі втаємниченого, прихованого від загалу знання) та звичайні пастухи (найбідніший прошарок суспільства, люди без даху над головою). Це має глибокий символічний зміст. Адже при такій події сторонніх і випадкових людей бути просто не могло.

Українська різдвяна традиція втілює і цей непростий момент. Так, на Святу Вечерю родина могла (або й зобов’язана була запросити випадкового подорожнього, оскільки ніхто в цей день не повинен „залишитись десь в дорозі”, „не в родині”, „не під кровом”...). Саме тому за родинним святковим столом обов’язково ставилась ще одна тарілка „для Ісуса” і ще одна тарілка „для того, кого приведе в дім сам Господь”. А привести в родинну оселю (родинну госпόду, господарство) „на Своє Різдво” він міг і „пастуха” і когось на кшталт „земного царя”. До речі, вважалось більш ніж щасливою прикметою, коли за родинним столом у Свят-Вечір опинявся випадковий неочікуваний гість, причому абсолютно байдуже було „хто це”, „якого статусу” і „в якому вигляді” - (загальновідоме „незваний гість гірше татарина” в цьому випадку не спрацьовувало). „Свято прийшло” – саме так потрактовувався прихід неочікуваного подорожнього в надвечір'я Різдва Христового. Адже сам Син Божий (той, хто має найбільше й найближче відношення до Бога, Божественного Світла, Любові, Життя) вирішує хто повинен бути біля нього в Його Різдво.

Різдво – це не день народження в світському розумінні, це саме Різдво, Народження тут і зараз. Духовний час не є лінійним (вчора, сьогодні, завтра, через тиждень...). Час ... він взагалі інший. Різдво – це Святий ЧАС. Тому й говориться – „прийшла Свята Година”, „Час Різдва”, „Святий Час”, „Святий вечір”... Свято – це, за українською мовленнєвою традицією, святий день. Це не день празднощів, веселощів і можливості не працювати. Це – саме СВЯТИЙ день. І цей день треба приСВЯЧУВАТИ, поСВЯЧУВАТИ святим, а не буденно-робочим і майновим справам.

Символом святого Йосифа-обручника є квітучий мигдалевий посох. І саме в якості цього символу він присутній за кожним Різдвяним столом у кожній родині. «Соломинка з пелюстками вишні і мигдалевим горішком» або «розквітла вишнева гілочка» (як посох Іосифа)- саме ці речі біля «проскурки на полотнині в сіні» в українській Різдвяній традиції символізували присутність св. Йосифа (його батьківське покровительство)за родинним святковим столом.

В цьому контексті варто нагадати, що саме вишня за українською традицією вважалась «деревом життя», «святим деревом», «деревом Едему», «деревом Всевишнього». Все в вишнях – Всевишній. …Вишневі садки – вічний символ українського села. «Розквітла як вишня навесні», «розцвіла як вишня на Різдво», «червоніє як вишня»… - так в українському народі відзивалися про дівчину, яка була «вподоблена», «до вподоби», іншими словами просто всім подобалась. Рушники з молитовними орнаментами вивішували саме в вишневих садках. На вишневих гілках іноді розміщували й молитовні «солом’яні лялі». На вишневих полінах у «вишньому вогні» готували сакральні святкові страви. Розквітла на Різдво вишнева гілочка символізувала відповідь Всевишнього на те молитовне прохання, яке було в неї вкладено. А в давнину на свято «Катерини» 7-го грудня замість ялинки вносили саме вишневе деревце в діжці з землею і вважалось, що якщо воно розквітне на Різдво – то це знак благодаті Божої, яка буде в даній оселі і в даній родині цілий рік. Саме тому вишневі пелюстки були присутні в Різдвяне надвечір'я в оздобленні святкового столу і святкових страв.

Але головною стравою і оздобою свят-вечірнього столу був і залишається Хліб. В українській мовленнєвій традиції Хліб завжди називали святим і писали з великої літери. Сама по собі українська культура є хліборобською, «хлібовтіленною». Дуже багато табуйованих заборон стосувалось саме культури ставлення до хлібу:

Найбільшим гріхом у давнину вважалося образити Матір, Землю і Хліб Святий і, відповідно, бути відлученим від роду свого (і не мати родинного благословення), позбавитись земельного наділу (не мати можливості сповідатись /в давнину сповідались святій землі/) і не мати можливості особисто вирощувати Хліб (отже бути позбавленим Божого заступництва). Народна мудрість завжди стверджувала – «Стіл в родинній гостині (світлиці) – це долоні Всевишнього. Хліб на столі – це Дар Господній. І до цього дару ставитись треба відповідно».

Хлібна магія пронизує усю палітру української духовної культури, усі нюанси сакрально-містичної обрядової традиції, увесь таємничий зміст законів української землі. «Традиція — це історія... Як було б самогубством, коли б народ відкидав свою історію, так само самогубством було б відкидання своїх рідних споконвічних... традицій» - писав свого часу Митрополит Іларіон /Огієнко/ (попри належність до православної духовної культури, ця людина з великою пошаною і пієтетом ставилась до духовної спадщини українців, досліджувала її і актуалізувала в своїх творах). В духовній палітрі національних культур український народ, як і інші етнонаціональні спільноти, має винятково багаті традиції святкування Святого вечора та Різдва. Переважна більшість із них сягають ще у сиву давнину і у своїй кореневій основі витворювалися ще задовго до того, як Русь-Україна прийняла християнство.

З давніх давен, у зимовий період, коли сонце переходило час зимового сонцестояння, а день починав збільшуватися наші пращури святкували веселе свято «Корочуна» (ніч скорочується), яке було в ті часи проявом віри людини в небесне заступництво, в перемогу світла, вічну зустріч дня і ночі, зими й весни… у щасливий майбутній рік, добрий врожай, здоров'я, добробут – народження і відродження всього, що дає єдиний Бог Род (родичі, родина, родинна оселя, родинні угіддя… - те, що дав Род. А що дав – те й найкраще, Роду краще знати кого і що треба людині дати). Наші пращури свято вірили, що у ці непрості грудневі й січневі дні на­роджується чудодійна духовна сила, що переливається у душі людей, у землю, воду, у рослини і тварини, тому так очікували й так радісно відзначали це свято. Спільно випікався великий коровай у формі сонця і на рушнику з молитовним орнаментом (а на рушниках /символ дороги/ на символічній мові вишивалась виключно молитва) піднімався гуртом на найвищій горі до сонця. Потім преломлювався і з «магією побажального слова» ділився між усією громадою (до «слова» взагалі раніше ставились дуже обережно, все вирішувалось «на слово»; словами, що називається, не кидались, оскільки свято вірили, що за кожне слово прийдеться відповідати перед тим , хто дав дар Слова – отже перед Богом).

Християнська культура наповнила і, певним чином, збагатила й розширила давні традиції новим духовним змістом, християнськими ідеалами і цінностями життя, шляху до Істини, ідеями правди, Божественної Любові, всепрощення, щедрості, гостинності й удосконалення. Двовір’я настільки увійшло в духовний світ і ментальність українського народу, дохристиянська й християнська культура настільки переплелись в народній і мовленнєвій традиції, що є сенс говорити про дуалізм духовної культури українців в принципі. Приймаючи християнську віру кожний народ «прочитав її на своїй мові», по-своєму «прочитали» її й українці. Двовір'я – це, певним чином, «почерк» народної сакральної традиції. Зрозуміло і природньо, що з плином століть звичаї, обряди та їх потрактування зазнавали змін, але час не вплинув на їхню духовну й ціннісну основу, в якій виразно виявляються характерні риси ментальності українця: працьовитість, гостинність, образна уява, антеїзм (сакралізація землі), чесність, доброта, співучість, чистота мовленнєвої культури (окремої «лайливої мови» в українців ніколи не було), єдність і святість родини, шанування пам'яті покійних родичів. Всі ці риси втілює українська традиція зустрічі Свят-Вечора — це спільна вечеря всього роду. Навіть покійні родичі й ті, що зникли безвісти, — всі мають у цей вечір зустрітися разом, щоб «усім родом зустріти Святий Вечір Різдва Спасителя усіх і кожного».

До свята Різдва в Україні готувалися, ні багато ні мало, але ще з літа. Так, під час жнив перший, а в деяких місцевостях — останній сніп збіжжя (жита або пшениці) принципово залишали необмолоченим. Потім до нього додавали декілька стеблин з інших злаків і перев'язували одним, двома, а деколи і трьома перевеслами (або вовняною червоною нитку /найпотужнішийсимвол божественного захисту/). Цей сніп втілював символіку Батьківського захисту усього роду. Власне цей сніп урочисто і вносився до хати в надвечір'я Різдва Христового. Називали його по-різному: «дідух», «дід», «корочун», «коляда» на Волині, «кріль»(король) на Холмщині, «зажин» на Чернігівщині, «баба» на Тернопільщині… (у будь-якому разі це була символічна єдність чоловічого й жіночого начала, тема народження і продовження роду). В деяких місцевостях витвори, що робились із соломи називали всіма версіями, які втілює слово «дідух», а «ненею», «мамою», «дружиною», «бабою» називали сіно (більш м’яке, пахуче й пухнасте ), яке теж не менш урочисто вносилося до хати в цей вечір (нагадаємо, що сіно і солома були і на святковому столі, на яких клали проскурку на вишневих пелюстках, що символічно втілювало ясла новонародженого Ісуса).

З літа також заготовляли й спеціальні «різдвяні дрова» для приготування свят-вечірніх страв. Ці дрова обов'язково мали бути з найліпшого дерева. І береглись вони до Різдва не де не будь, а «на покуті за іконними образами» (червоний куток української оселі). Як мінімум, їх повинно було бути 12-ть полін, які запалювались виключно «живим», «кресальним» вогнем.

Загалом, приготування до свята Різдва охоплювало всі сторони життя української родини. Так, обов’язково до Різдвяної вечері господиня роду («дружина і мати») купувала новий посуд та заздалегідь дбала про нове вбрання для дітей і чоловіка. Навіть якщо сім’я була бідна – посуд і одяг повинні були бути нові за будь-яких обставин. Різдво зустрічали в чистій світлиці, зі світлим настроєм і в усьому новому. Прибирали й прикрашали до свят не тільки світлицю, а усю хату. Білили стелю і стіни, мастили глиною долівку, розмальовували піч, а то й усю хату фантастичними квітами та пташками. Про це яскраво свідчить історія петриківського розпису на Полтавщині. Ще у XVII ст. стіни розмальовували давніми сакральними знаками, які дотепер збереглися тільки на писанках (але зміст їхньої мови, за великим рахунком, забутий). Усю хату оздоблювали вишитими рушниками, в деяких місцевостях робили квіти з кольорового паперу (мистецтво української різдвяної витинанки) і наклеювали їх на стіни біля покуття (місце розташування ікон).

Окремої уваги заслуговує так звана «солом'яна магія різдвяного павучка». Як відомо, павучок – це символ гарної новини і тому вбивати їх не можна. До Свят-Вечора на Лемківщині і в деяких районах Львівщини виготовляли так званих «різдвяних па­вуків» з соломи і підвішували їх в хаті до сволоку. Майстрині виготовляли павуків також і з тонких дерев'яних прутиків, вишневих гілочок чи з дроту. У місцях з'єднання соломинок чіпляли витинанки, свічечки або інші прикраси. Історію того, чому на Різдво в Україні виготовляють павука, оповідає давня народна легенда - «Втікаючи від Іродових воїнів Марія з Йосифом та Немовлям сховались у печеру. Павук (найкращий майстер з ткацтва) миттєво заснував вхід до печери павутинням. Іродові воїни коли побачили таке густе сплетіння павутини, то подумали, що тут не тільки не могли зайти люди, а й комаха не здатна влетіти, і помчали далі. Таким чином, завдяки «маленькому ткалі» І Свята Родина була врятована». Саме за це «добродійство» павуків за українськими віруваннями не можна вбивати.

За кілька днів до Різдва чоловік і дружина «з молитвою на устах» виготовляли «різдвяну свічку», яку качали з воску, який, як правило, отримували із власної пасіки. І ця воскова свічка була одним з основних елементів, без якого, в принципі, не могла обійтися Свята вечеря.

Пасічники наділяли медом усіх родичів, сусідів та добрих знайомих, «щоб усім було солодко» — як на свята, так і впродовж усього року. До речі, глечика, у якому був мед, повертали назад господарю немитим із вкладеним у нього кусником різдвяної паляниці. Продавати «мед до Різдвяного столу» не можна було – тільки дарувати. Пригощати… Вважалось, що чим більше пасічник на Вілію (Різдво) роздасть «за просто так» меду, тим більший буде прибуток у наступному році.

До Свят-вечора «все своє повинно бути вдома, а все чуже – там, де взяли». Все повинно бути на своєму місці. Все, що було позичене, треба було повернути додому, але також і самому повернути позичене. Усі пересувні засоби (символ дороги) повинні були бути полагоджені.

Різдвяні хліби, короваї, книші, паляниці, калачі, пиріжки, струдлі господиня роду також пекла заздалегідь, оскільки це була праця, яка забирала багато часу і не могла бути зроблена в останній день. Тоді ж пекли й скоромне печиво, яке мало споживатися вже на Різдво. Окрім того, що мав бути наведений лад у господарстві й у хаті, приготовлено багато обрядових страв і вивчено колядки (різдвяні пісні), належало приготувати до такого великого свята і душу. Саме тому у родинах дотримувалися передріздвяного посту, що в народі має назву Пилипівка. Напередодні Різдва українці обов’язково приступали до таїнства сповіді і приймали Святе Причастя.

Але головна увага в Різдвяне надвечір'я надавалась Обрядовому Хлібу. Як вже зазначалось, український народ здавна був хліборобським, і тому хлібна магія у всіляких святкуваннях і обрядах відігравала більш ніж значну роль. Для святкування Свят-­Вечора і Різдва випікалось дуже багато різновидів хліба. Це був і звичайний хліб, який споживали під час вечері, і обрядовий Хліб, що мав лежати на столі на білому обрусі впродовж усіх різдвяних свят. Різдвяний хліб мав різні назви (корочун, крачун, крайчун, керечун, книш, калач, струцля і просто хліб) та форми, залежно від місцевості, де він випікався. Відповідно - з різного борошна. Міг бути прісним або скоромним. Скоромний хліб під час вечері не споживали, просто клали на стіл.

Без перебільшень, Хліб завжди відігравав у житті українського народу особливу роль. Усі події, що передували появі його на столі, були наповнені важкою працею, очікуваннями та сподіваннями. Хліб шанували величали, оспівували, ним благословляли на добру долю… Раніше у спеціальний ритуальний хліб запікали різні предмети (безсмертник, чорнобривці, барвінок, гілку чи кісточку вишні, хустину, червону нитку, часник /давній оберіг від нечистої сили/ і таке інше), що мало приносити успіх та добре здоров’я, або оберігали від лихого. Згодом ці магічні дії втратили своє значення, але традиція випікання «особливого» Хліба і «особливим» способом і донині лишилась у різних регіонах виключно «своя».

Різдвяний хліб (будь-якої форми) був символом новонародженого Христа, і тому, при замішуванні тіста, до нього обов’язково додавали трішки свяченої води.

Посеред столу клали ще один обрядовий Хліб – струцлю - плетінку, густо посипану маком (тема переплетіння доль, шляхів, родів і, відповідно, продовження життя). Цей Хліб називали ще по-іншому - «кукелкою». І вона мала лежати на святковому столі упродовж трьох днів. За переказами, «кукелки» символізують новонародженого Ісуса, сповитого в пелени. Візуально ці хлібини, прибрані в’язанкою сіна на постеленому вишитому рушнику, дійсно виглядають, у цій втаємниченій подібності до сповитої дитини, надзвичайно ніжно і тепло. Плетена «кукелка» упродовж всієї вечері нагадує усім присутнім про саму суть свята, про Того, кого іменують Хлібом Життя.

На Поділлі була своя сакральна традиція - випікали три обрядові хліби, які на Свят-Вечір клали на столі один поверх іншого. Нижній, прісний хліб пекли з житнього борошна (його називали «Хазяїном» або «Святим Різдвом»), другий — з пшеничного борошна, більший за розміром і гарно прикрашений (іменувався «Василь»), і верхній — менший за розміром — також з пшеничного борошна («Йордан»). «Хазяїна» розрізали і їли на перший день Різдва, «Василя» — на Новий рік (Новий рік за старим стилем – 14 січня є й днем Святого Василя), а «Йордан» — на Водохреща.

Ще одним обрядовим Хлібом є Святий Калач (тема колообігу життя, часу…). На Тернопільщині його клали поверх двох житніх Хлібів. Калач був більш ніж особливим, бо складався з багатьох шишок, які скручувалися з пасочків тіста і щільно вкладалися у круглу форму. Випечений калач виглядав, як велика квітка. Вважали, що сіно під обрусом символізує стаєнку, перший житній хліб — ясла, другий житній — колиску, калач — новонародженого Ісуса, свічка в калачі — зірку. Всі хліби лежали недоторканими на столі три дні.

До свят-вечірнього столу пекли й так зва­них «голубків» (символіка присутності Духа Святого) — з прісного тіста. Ними обдаровували дітей та колядників.

На Черкащині є не менш цікава традиція - печуть прямокутний хліб, який має назву «Господар». Обов'язково на столі мали бути й пиріжки з різною начинкою — капустою, горохом, сливами, вишнями, маком тощо. Найстарша жінка в родині (бабуся) роздавала їх онукам, і кожен мав запам'ятати, з якою начинкою пиріжок. Вважалось, що коли дитина заблукає, загубиться … то «варто лише згадати, з якою начинкою був пиріжок на Свят-Вечір, і Господь зразу допоможе пригадати дорогу».

В подільській землі є звичай на Святий вечір нести святу вечерю за покійних родичів. Саме для такого обряду пекли спеціальний калач, який мав назву «помана» (тема пам'яті, спомину…).

Але в будь-якому випадку головною й найурочистішою стравою усього Святого вечора є КУТЯ (коливо). Ця обрядова каша з цілих зерен пше­ниці дійшла до нас із глибини віків, акумулюючи у собі чи не найбільше символіки цього родинного свята. Кутя — страва поминальна. За давніми віруван­нями наших предків, під час тризни належало їсти кашу з куті, тобто пшениці, политу медом і іменовану у давнину коливом. З прийняттям християнства кутя не лише не втратила свого значення, але й набула нового глибокого змісту. Прадавні символи: цілі зерна пшениці, власне кутя, мак та мед — стали символами не тільки єднання усього роду, минулих й сущих поколінь, а й перемоги життя над смертю. Неподрібнені зерна пшениці — життя, що проминає та відроджується, мак (знак сну, сімені роду і смерті) — душі померлих родичів, а мед (джоли – божі комахи) — давній символ християнства — стає символом доброї новини, яку приносить у світ Христос, об'єднуючи усіх і кожного у своїй Церкві (містичному тілі Христа на землі). В давнину жінка-господиня роду сама готувала пшеницю для куті з найдобірнішого зерна. У дуже давні часи кутю принципово варили з необробленого зерна (як Бог створив).

Але був ще один Святий Хліб, ставлення до якого і духовна таїна символічного змісту якого заслуговує на окрему увагу. Так, обов'язково на святочному родинному столі мав бути спеціальний (глибоко сакральний за змістом) обрядово-поминальний і одночасно свято-різдвяний хліб — КНИШ. Це була кругла паляниця з малесеньким хлібенятком зверху - для душ померлих родичів (які, в Різдвяне надвечір’я знаходяться поряд з членами роду і зустрічають Першу Зорю). Цей Хліб мали право споживати тільки члени даної родини, сторонніх до КНИША не підпускали. Це був дотик до Вічності, до таїни Вічного Життя - запрошені гості, випадкові гості… до цього Хліба торкатись не мали права. Цей Хліб – це історія роду, містичне тіло даної конкретної родини. Але навіть це глибоко татуйоване правило мало право на виключення – якщо книшем сам член родини пригощав гостя (або на свідоме прохання гостя «торкнутися книша» (скуштувати КНИШ – увійти в родину) – господар свідомо дозволяв це зробити), то це реально означало мовчазне і безвідмовне запрошення (чи погодження на прохання) стати членом роду, увійти в сім’ю. Малось на увазі, що члени родини, які відійшли у Вічність «тут і зараз», при Предвічному Немовляті дають благословення на дане прохання. Дають згоду із Вічності. Але це було занадто серйозно і, зазвичай, таких пропозицій не робили. Інколи перед випіканням КНИШ прикрашали голівкою маку (макові зернятка – символ продовження роду й достатку) або позначали «родовою печаткою» - відтиском склянки зі змоченими в олії краями. На Поділлі такий знак називали «душею». КНИШІ подекуди начиняли спеціальним способом звареною гречаною кашею (гречка – поминальне зерно). В Підгір'ї такі хліби-книші ще називали настільниками», «василіниками», «васильками», «щедраками». КНИШІ символізували єдність поколінь роду і заступництво-опіку предків. Саме КНИШАМИ накривали (символіка захисту, прикриття) горщик з обрядовою кутею (ключова страва Свят-вечора), який несли на покуття до ікон, саме з цим Хлібом ходили на наступний день до батьків тощо. За великим рахунком, жодне свято (святий день) – чи то весілля, чи хрестини, чи храмові свята, чи власне Святий вечір – без нього не обходились. На дев’ятинах чи сороковинах (та й в усі поминальні дні) КНИШ був обов’язковий. Пояснення просте – Книш є Хлібом жалобним, поминальним. Цей Хліб - символ вічної пам'яті та пошуку єдино-вірного шляху до коренів свого родоводу. І саме з дотику (буквального або візуального) до Книша в тиші різдвяного надвечір'я починалась спільна родинна молитва.

Так було ... майже завжди… На вишитих молитовним орнаментом рушниках стояли обрядові глибоко символічні різдвяні страви. В тиші Святого вечора сходила та, котру в цей час чекав увесь християнський світ – сходила Перша Зоря. Минало Святе надвечір'я … в храмах починались Різдвяні літургії… приходило Різдво Христове.

І завжди був час подумати про сенс Його приходу на землю, про велич і глибину Його імені ……….

Про що крізь час горить Його свіча…

Про що розповідають Неба очі…

Про що крізь плинність дня шепоче дотик ночі…

І янголи мовчать біля плеча…

Прислухайся…про що вони мовчать…

Про Шлях… про Світло… райдугу навколо…

Своїм мовчанням вони тихо вчать

Тій Мові, на якій звучить Предвічне Слово!