logo search
04

1. Початок епохи заліза.

Епоха заліза – це час, коли набувають розповсюдження різноманітні знаряддя і вироби з найбільш поширеного у світі металу - заліза. Здавна людям відоме метеоритне залізо, поодинокі прикраси з якого знайдені в єгипетських похованнях 4 тис. до н.е. Одержати залізо з

Карта 4.1. Археологічні культури України передскіфського часу

руди набагато важче, ніж мідь. Плавка заліза була неможливою для стародавніх металургів, оскільки для цього потрібна дуже висока температура (1528°). Спосіб одержання заліза з руди було відкрито лише в 2 тис. до н.е. хетами у Передній Азії і коштувало воно тоді у 5 разів дорожче за золото і у 40 разів дорожче за срібло. Залізо одержували у тістоподібному вигляді за допомогою сиродутного процесу. Він полягав у відновленні заліза вуглецем при температурі 1110-1350° у спеціальних печах з нагнітанням ковальськими міхами не підігрітого атмосферного повітря через сопло. На дні сиродутного горну утворювалась криця – шматок пористого, тістоподібного заліза вагою 1-8 кг. Для надання кричному залізу більшої твердості було винайдено загартування та цементацію виробів з нього. Більш високі механічні властивості заліза і дешевина нового матеріалу забезпечили витіснення ним бронзи, а також каменю.

В Україні початок епохи заліза, раннього залізного віку, припадає на 10 – 9 ст. до н.е. У лісостепу це час формування і розквіту кількох етнокультурних утворень, нащадки яких будуть визначати характер і особливості розвитку українського Лісостепу і в подальші історичні епохи, а у степовому Причорномор’ї - культур перших справжніх кочівників, що належали до кола давньоіранських народів (карта 4.1.).

На заході та південному заході сучасної України проживали племена фракійців9, виразно представлені голіградською та молдавською групами археологічних пам’яток, на північному заході кельтські племена, представлені висоцькою культурою, на північному сході етноси фіно-угорської мовної сім’ї, відображені пам’ятками лебедівської та бондарихінської археологічних культур. Основне населення Лівобережного лісостепу складали нащадки індоіранської зрубної культури бронзового віку. Широкі простори лісостепу між Дністром і Дніпром на Правобережжі та басейн Ворскли на Лівобережжі України займали племена чорноліської культури 10 – першої половини 8 ст. до н.е. Їх господарство базувалось на орному землеробстві у поєднанні з приселищним скотарством. Досить розвиненим було гончарне виробництво, кольорова і чорна металургія. Поселення представлені неукріпленими селищами та невеликими городищами для захисту від кочівників. Носії чорноліської культури відносились до східної групи стародавніх фракійців, відомих з часів Геродота під спільним ім’ям «неври».

У степах Північного Причорномор’я в той час жили кочівники-іранці, що завдяки своїм походам до Передньої Азії у 9 – 7 ст. до н.е. першими серед мешканців Східної Європи потрапили на сторінки писаної історії ассирійців, вавилонян, іудеїв, греків під збірною назвою гамірра-кіммерой, або кіммерійці. Вершники-кочівники розробили досконалу систему керування конем та відповідного озброєння. Досить частими були грабіжницькі наскоки кочівники на землеробів Лісостепу, що змушувало тих будувати укріплення, переймати вершництво і зброю своїх супротивників. Більше того, частина озброєння самих кочівників, принаймні сталеві мечі, виготовлялась придніпровськими ковалями на поселеннях чорноліської культури. За давньою легендою, збереженою для нас у переказі Геродота, кіммерійці з Причорномор’я були витіснені новою хвилею іраномовних кочівників – скіфів.

***