Розділ 2. Загальні принципи історико - етнографічного поділу України

Самобутність українського народу зумовлюється специфічністю його історичної долі, що включала, зокрема, драматичні сторінки міждержавного членування України на окремі частини. Це підсилювалося особливостями традиційної етнокультурної основи, котра навіть біля своїх витоків не була цілісною, а складалася з різних етноплемінних обєднань. Формування в їхніх межах окремих земель та інших етнотериторіальних утворень заклало основу для історико-етнографічного районування. І цей процес сягає давнини: ще літописи вирізняли такі райони, як Рустія, Галицька земля, Холмщина, пізніше -- Червона Русь, Подол, Покуття, Сівера, Волинь, Чернігівщина, Переяславщина, а відтак і Вкраїна, Запоріжжя, Мала Русь. Процес районування України включає кілька етапів. Перший (VI--X ст.) -- це формування переважно племінних утворень, зафіксованих у самоназвах населення: поляни, сіверяни, древляни, білі хорвати, дуліби, уличі, тиверці та ін.

Другий етап (X--XIV ст.) характеризується дробленням давньоруської держави на окремі землі та князівства. Основною одиницею районування стала земля -- територіально-політичне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а в подальшому, зі здобуттям «княжого столу» поступово ставало незалежним. Основними з таких земель були Київщина, певною мірою Переяславщина, а також Чернігівщина, Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпатська Русь, Брацлавщина. Здобуття окремими краями України статусу землі означало не тільки їхню певну суверенність, а й специфічність культури та побуту їхнього населення, яке мало свої особливі закони та звичаї, національні права і переваги тощо.

Самостійність земель була відносною, оскільки їхнє політичне управління регулював Київ, який надто часто замінював місцевих володарів -- князів та дідичів. Щодо економічних звязків, то вони не замикалися в рамках землі, регіону і навіть держави -- Київської Русі. Переконливим доказом цього може бути виявлене українськими археологами існування на київському Подолі торговельних колоній -- окремих для всіх довколишніх земель, що на той час існували.

Через слабку ізольованість земель на цьому етапі формування регіональної своєрідності культури їхнього населення було не особливо визначеним, хоча процес районування у цілому йшов. Він помітно посилюється на третьому етапі (XV--XIX ст.) у звязку з колонізацією окремих частин України сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіально розєднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури. Адже кожна держава, що захопила певну землю України, вирізнялася і політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесійною ситуацією. Межі локальних етнокультурних зон, утворених на цьому етапі, як правило, не збігалися з колишніми землями та князівствами, хоч поодинокі винятки й були. Практично без змін залишалися такі давні землі, як Прикарпатська Русь (під назвою Угорської України протягом кількох століть вона була складовою частиною Угорщини), а також Буковина. У більшості ж випадків контури давніх земельних утворень не збігалися з колонізованими районами, котрі були звичайно більшими за територією, включаючи декілька земель. Унаслідок історичних нашарувань утворювався складний таксономічний ряд етнотериторіальних утворень: великих і більш усталених; невеликих і недостатньо чітких; малих і за походженням найдавніших. Усю систему регіонального членування України можна найзагальніше подати у такому вигляді: історико-етнографічні області (суперрегіони), які у свою чергу включали історико-етнографічні регіони, ті -- історичні зони, на терені яких нерідко формувалися етнографічні райони. Первісною ж одиницею всіх цих формувань, безперечно, була «земля». Щодо конкретних регіональних утворень, то існує декілька наукових підходів до їх вивчення. Вони надзвичайно різноманітні, що зумовлене, з одного боку, числом наукових концепцій, а з іншого -- неоднозначністю самого районування -- структурно різного у різні проміжки часу. Одним із перших, хто спробував зрозуміти регіональне багатоманіття України і, отже, зональну специфіку української культури, був французький топограф Г. Левассер де Боплан. Він виділяв в Україні XVII ст. вісім регіонів: Волинь, Поділля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сіверщину, Чернігівщину та Угорську Русь. Серед вітчизняних дослідників до цієї проблеми звернувся О. Шафонський, який бачив Україну XVIII ст. поділеною на дві частини: одна, підкорена Польщею, -- Правобережжя, друга, залежна від Росії, -- Лівобережжя. Остання, на його думку, включала Полісся (або Литву) та Степ (або Україну). Пізніше ця типологія була дещо конкретизована Я. Марковичем. Більш деталізовану картину етнорегіонального розвитку України подав у першій половині XIX ст. лінгвіст П. Білецький-Носенко: Січ Запорізька («головне місцеперебування колишніх запорізьких козаків на островах ріки Дніпра нижче порогів»), Покуття («область Буковини»), Полісся («Чорноросія»), Литва («частина Малоросії від Десни до Смоленської губернії та Білорусії -- землі, колись підвладні Великому князівству Литовському») та Цісарщина (область «колишньої Германо-Римської імперії, а тепер Австрії»), яка включає Галичину та Лодомерію. Дещо інші варіанти висували дослідники на початку нашого століття. Наприклад, М. Сумцов виділяв такі регіони: Слобожанщину, Галичину, Кубанщину, Поділля, Волинь, Київщину, Чернігівщину і Таврію. Як бачимо, крім традиційних земель, він ураховує нові області, що утворилися внаслідок колонізації.Певний різнобій у типологізацію районування України внесли дослідники нашого часу. Це можна пояснити, по-перше, тим, що підстави для виявлення регіонів ставали дедалі менш чіткими; по-друге -- переважно монодисциплі-нарним підходом до визначення регіонів. Справа в тому, Що цією проблемою почали займатися, крім етнографів, Ще й демографи, лінгвісти,-економісти, історики, антропологи, мистецтвознавці. Так, економісти, вивчаючи господарську сферу життєдіяльності населення України, відповідно до цього виділяли на її території такі райони: Правобережжя, Лівобережжя, Західну Україну, Степову Україну і Крим; мовознавці, виходячи з варіативності діалектів і говірок, виділяли чотири зони: південно-східну, південну, південно-західну та північну; мистецтвознавці, досліджуючи народну творчість, виділяли українське Полісся, Південно-Східний район, Галичину з Поділлям і Гірську Україну. Намагання подолати монодисцишіінарний підхід здійснили у 50-х роках українські етнографи, започаткувавши дискусію з цієї проблеми. В основу районування вони поклали аналіз етнографічної інформації за такими показниками: сільськогосподарські знаряддя праці, житло, одяг, обряди, сільська громада,-- розглядаючи їх на тлі історичного розвитку України. Проте, на (жаль, кожен із дослідників, як і колись, користувався лише одним показником, унаслідок чого і були виявлені, власне, не історико-етнографічні регіони, а скоріше ареали поширення окремих явищ культури.

український етнографія районування

Висновок

Тільки останніми роками українські етнографи, здійснивши ряд комплексних досліджень традиційно-побутової культури населення, змогли наблизитися до найбільш загальної типології районування, а саме: Середня Наддніпрянщина, Поділля, Карпати, Полісся, Полтавщина зі Слобожанщиною і Південь України. Саме цей варіант був покладений в основу експозиційної зони Музею народної архітектури та побуту України, відкритого під Києвом 1976 року. Ця типологія в подальшому конкретизувалася: скажімо, Полісся поділялося на Лівобережне, Центральне і Західне; Карпати -- на Прикарпаття, власне Карпати і Закарпаття. Не заперечуючи таку систему районування, все ж зазначимо, що вона далеко не повна і не точна, оскільки не враховує чимало земель та регіонів, які зафіксовані історичними документами і зберігаються в народній памяті. Більше того -- нерідко саме ці регіони якраз і виявляються символами етнічної історії українців і, отже, своєрідними показниками їхнього менталітету. Проблема, таким чином, зводиться до розуміння природи й механізму творення історико-етнографічних регіонів та їхніх складових і зокрема розуміння їхньої структури. Останнє має включати аналіз не тільки історичних особливостей формування регіонів, а й основних індикаторів: самоназви регіону та його людності, етнічної та крайової самосвідомості, регіональної символіки, нарешті, етнорегіональної культури. Виходячи з цього можна дати таке тлумачення: історико-етнографічний регіон -- це таке етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, котре за історичною долею та етнічним обличчям його населення є самобутнім, що зафіксовано в історичних документах і відтворене у крайовій символіці та людській памяті. Якщо торкатися одного з головних індикаторів регіону -- його історичної долі, аналіз слід розпочати з розуміння поняття кордону (чи то державного, адміністративного або соціального, чи природного), оскільки він є суттєвим фактором ізоляції краю і, отже, однією з умов формування регіонального типу культури. Механізм цього процесу можна показати на прикладі якогось одного регіону -- скажімо Поділля. Визначальним моментом зародження регіону, як відомо, є його назва, котра зафіксована документально і зберігається в памяті людей. Щодо Поділля, то як окрема земля воно згадується у багатьох документах XIII--XIV ст. під різними назвами: Подолля, Подоль, Подол -- так позначали «нижню» частину Галицько-Руського князівства, яка у більш ранні часи іменувалася ще «Руссю долішньою». Протягом наступних століть назва землі змінювалася, зберігаючи, втім, ключове поняття «Подол». Із 1434 р. Поділля втрачає свою самостійність і цілісність: одна його частина під назвою Подільського воєводства увійшла до складу Речі Посполитої, а друга -- (Брацлавське воєводство) -- до Великого князівства Литовського. Після першого розділу Польщі Подільське і Брацлавське воєводства відійшли до Росії, перетворившись на області, потім -- намісництва, а в 1797 р. -- на Волинську та Подільську губернії. Такий стан зберігався до 1917 p., після ж громадянської війни Подільська губернія була скасована. На її території були створені в 1932 р. Вінницька, а в 1937 р. Камянець-Подільська (з 1954 р. -- Хмельницька) області Української РСР. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і в 1939р. були воззєднані з Україною, утворивши Тернопільську область

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Александрова А. Ю. Экономика и териториальная организация международного туризма: уч. пособие / А. Ю. Александрова - М. : 1996. - 317 с.

2. Александрова А. Ю. Международный туризм: уч. пособие / А. Ю. Александрова - М. : 2001. - 250 с.

3. Бабкин А. В. Специальные виды туризма: учебник / А. В. Бабкин - М. : Феникс, 2008. - 252с.

4. Балабанов И. Т. Турисические особенности: дис. канд. геогр. Наук. - М., 2010. - 22 с.

5. Вишневська О. О. Туристичне країнознавство: підручник / О. О. Вишневська, А. Ю. Парфіненко, В. І. Сідоров - Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2011. - 594 с.

8. Любіцева О. О. Туристичні ресурси України: навч. пос. / О. О. Любіцева, Є. В. Панкова, В. І. Стафійчук - К. : Альтерпрес, 2007. - 369 с.

9. Мельниченко С. В. Соціально-економічне становище: дис. докт. економ. наук. - К. 2011. - 20 с.