3. Вивчення складу населення

Вивчення етнічного складу населення міста слід розпочати з аналізу його географічного положення. Насамперед треба дослідити власне етногеографічне положення міста, тобто його розташування в межах етнічної території корінного народу, а також положення стосовно етнічних територій безпосередніх етнічних сусідів. Етногеографічне положення міста передусім залежить від положення та конфігурації етнічної території корінного етносу. Свого часу В. Покшишевський, порівнюючи етнічний склад населення столиць союзних республік колишнього СРСР та вибірково деяких інших міст, поділив усі міста за їхнім розташуванням у межах території “розселення основної частини нації" (етнічної території, але з урахуванням щільності населення. - Л.Р.) на центральне, периферійне, нібито-периферійне (коли місто розміщене на околиці етнічної території, але в місці значної густоти населення) та альтернативне (виділялося тоді, коли етнічна територія була розділена на дві відокремлені частини). Зрозуміло, що цей поділ потребує уточнення з урахуванням інших складових частин етногеографічного та загалом географічного положення, адже різні елементи останнього (політико-географічне та геополітичне, економіко-географічне, фізико-географічне положення) опосередковано, а доволі часто й прямо впливають на етнічний склад населення міста.

У процесі вивчення етнічного складу населення міста виділяють декілька головних напрямків, які, по суті, виступають поступовими стадіями дослідження проблеми. Найвідомішими є етнодемографічний, етномікрогеографічний та етнопроцесуальний напрямки. Кожен з напрямків характеризується певним набором проблем, які необхідно вирішити, та методів, за допомогою яких ці проблеми вирішуються.

Суть першого напрямку полягає в дослідженні кількісного співвідношення етнічних груп, що проживають у місті, та динаміки їхньої чисельності й питомої ваги. Його застосування передбачає аналіз основних показників етнодемографічної ситуації щодо реґіону, міста й етнічних груп, які у ньому проживають, а також вивчення міґраційних процесів. Основою підходу є вивчення та інтерпретація статистичних даних.

Дослідження етнічного складу населення міста в тих випадках, коли він особливо складний, доцільно проводити за допомогою коефіцієнта етнічної мозаїчності. Першим, хто зробив описову спробу кількісного визначення етнічної мозаїчності міста, був В. Сметанич. Він виділив містоформувальні (становлять не менше ніж 1% населення міста) і містовизначальні (не менше ніж 10% населення) національності та за кількістю відповідно перших і других запропонував обчислювати етнічну мозаїчність населення міста. Згодом низка науковців вивели математичні показники етнічної мозаїчності міст.

Наступний напрямок вивчає етномікрогеографію міста, тобто просторові особливості розміщення різних етнічних груп у межах території міста (району, кварталу, вулиці чи навіть окремого будинку). Цей напрямок передбачає чи не найбільш копітку й трудомістку роботу, логічним завершенням якої має бути етнічна карта міста. Спроб детального вивчення етномікрогеографії міста в колишньому СРСР було небагато попри те, що це питання має великий науковий інтерес. Прикладом застосування методу можуть бути етнічні карти, складені у процесі здійснення в 70-80-х роках ХХ ст. Інститутом етнографії АН СРСР наукового проекту “Оптимізація соціально-культурних умов розвитку й зближення націй у СРСР".

Третій напрямок вивчення етнічного складу населення міста передбачає дослідження етнічних процесів у ньому. Складність цього підходу полягає в тому, що при його застосуванні матеріали переписів населення можуть використовуватися лише дуже незначною мірою, а головним джерелом інформації тут, як правило, виступають результати конкретно-соціологічних досліджень населення міста.

Цими напрямками дослідження етнічного складу населення міста не обмежується. Так, перспективним є етнолінґвістичний напрямок у дослідженні міського населення, тобто вивчення мовного складу населення, а також етнолінґвістичних процесів у містах, зокрема мовної асиміляції, явища двомовності (білінґвізму) тощо.

Крім цього, етноурбаністичні праці останніх років дають змогу стверджувати про формування ще одного напрямку етногеографічного дослідження населення міста - етнокультурного. Цей напрямок наразі існує у вигляді деяких теоретично обґрунтованих положень, однак поки ще мало підтверджених практичними результатами. Одним із головних положень етнокультурного напрямку є твердження про існування етнічного (етнокультурного) ядра міста. Під етнічним ядром міста розуміють ту частину населення, яка є носієм міської етнічної культури. Етнічне ядро формується з корінних жителів міста впродовж декількох поколінь. У тому випадку, коли в місті живе декілька численних етнічних груп, воно може мати декілька етнічних ядер. У суспільному житті міста роль етнокультурного ядра полягає в підтримці та кількісному і якісному відтворенні суспільства, яке виступає носієм локальної міської культури, і досягається через оптимальну адаптацію до конкретних соціально-історичних і природних умов. Окрім якісного відтворення населення, етнічне ядро має ще одну важливу функцію - адаптації міґрантів до умов міського життя. З етнокультурним ядром повязано багато зовсім не розроблених проблем: умови й фактори його формування, критерії стійкості, причини дезінтеґрації, зміна ядра, етнокультурна класифікація міст.

На підставі етногеографічного вивчення міста можна розробити етнічну типологію міст, яка дасть змогу вибрати з кожного типу найбільш репрезентативні обєкти для наступного детального їх дослідження. Свого часу цікаву спробу типології міських поселень за етнічним складом населення здійснила Л. Моногарова для міст Таджикистану. Вона врахувала такі критерії:

а) етнічний склад населення міста;

б) географічне положення;

в) функціональний тип;

г) загальна чисельність населення;

д) історія міста.

Нами було виконане етнічне групування міських поселень сучасної Галичини на підставі аналізу наступних показників:

а) етнічний склад населення;

б) спрямування етнолінґвістичних процесів;

в) людність міських поселень;

в) функціональний тип;

г) особливості історичного розвитку.

За результатами етнічного групування виділено 5 груп та 20 підгруп поселень.

Здійснивши етнічну типологію міст, можна перейти до розвязання наступної задачі - районування території України за особливостями етнічного складу міського населення. В науковій літературі вже відомі приклади використання методу районування при вивченні етнічного складу міського населення. Так, Н. Юхньова виконала етнічне районування міського населення Європейської частини Російської імперії за матеріалами перепису 1897 р. Автор виділила і картографувала ареали домінування в міському населенні різних національностей (український, російський, єврейський ареал тощо). Результати районування показали, що етнічний склад міського населення досліджуваної території мав безпосередній звязок з історико-географічними особливостями розвитку окремих її реґіонів.

Окремо потрібно відзначити проблему картографування етнічного складу міського населення. Картографування етнічних явищ і процесів включає низку специфічних прийомів, не характерних для інших видах картографічних робіт. Тому поступово формується окрема наукова субдисципліна - етнічна картографія. Етнічне картографування має давню історію, проте в основі більшості сучасних етнічних карт є етнічний склад сільського населення, найчастіше відображений методом етнічних територій, тоді як відомості про етнічний склад міського населення не наводяться. Отже, потрібно шукати нові способи картографування етнічного складу населення території. Крім карт власне етнічного складу населення міст, треба також складати й інші карти з етноурбаністичної тематики, які відображали б динаміку етнічного складу міського населення, етнічні процеси у містах, етнодемографічну ситуацію тощо. Загалом питання картографування етнічного складу міського населення є лише частиною широкої проблеми розвитку етнічної картографії в Україні, кінцевою метою розвязання якої має стати створення етнічного атласу України.

Оскільки дослідження етнічного складу міського населення є міждисциплінарною проблемою, воно вимагає інтеґрального підходу, тобто залучення методів різних наукових дисциплін: етнічної географії, етнічної картографії, історичної географії, етнічної демографії, етносоціології та ін.

Одними з найважливіших при вивченні етнічного складу міського населення є географічні методи, оскільки місто як особлива й складна форма просторового розселення населення виникає, функціонує й розвивається передусім під впливом географічних факторів. Суть географічного підходу полягає в тому, що його застосування обовязково передбачає звязок з територією, а також комплексність, конкретність та глобальність мислення. Використавши географічний підхід і проаналізувавши просторові особливості етнічного складу міського населення певного реґіону, можна повязати результати досліджень різних наукових дисциплін і досягнути цілісного бачення проблеми.

Окремо зупинимося на картографічному методі. Картографування власне етнічного складу міського населення найчастіше залежить від його співвідношення з етнічним складом навколишньої сільської місцевості та від мети картографування. Найпоширенішим способом картографування етнічного складу населення міст є спосіб людності з використанням: а) знаку-сфери, пропорційної, де N - чисельність населення міста; б) квадрата, розбитого на рівновеликі квадратні клітинки, де площа квадрата дорівнює площі проекції куба, обєм якого відповідає людності міста. Зручність другого способу свого часу довів В. Наулко, який склав карту етнічного складу населення України за результатами перепису населення 1959 р.

Складністю досліджуваного обєкта та тривалістю його еволюції пояснюється необхідність використання при етногеографічному вивченні міста історичного та логічного підходів. Суть історичного підходу полягає в дослідженні історичних особливостей динаміки етнічного складу населення міст у їхньому конкретному розмаїтті, у виявленні найважливіших історичних фактів, та на цій основі такому відтворенні історичного процесу, при якому б розкривалися логічні закономірності його розвитку. Використання історичного підходу значно ускладнює наукове дослідження, тому він завжди поєднується з логічним підходом. Останній не передбачає безпосереднього розгляду ходу історії, а розкриває її логіку шляхом вивчення історичного процесу на вищих стадіях його розвитку. Основою підходу є особливість складних обєктів, яка полягає в тому, що вони на вищих стадіях розвитку у своїй структурі й функціях у стислому вигляді відображають усі риси попередньої еволюції.

При використанні історичного підходу в географічних дослідженнях неодмінно застосовуються методи, які традиційно повязуються з історичною географією - науковою дисципліною на стику історії та географії, яка останнім часом набула значного розвитку. Це, зокрема, методи історико-географічних зрізів, синхронного та діахронного аналізу. Метод історико-географічних зрізів полягає у вивченні вузлових моментів у розвитку досліджуваного обєкту, при проходженні яких відбувалися якісно нові зміни основних його характеристик. Історико-географічні зрізи можуть бути компонентними та інтеґральними. За допомогою перших вивчаються окремі сторони досліджуваного обєкта в той чи інший вузловий момент, тоді коли другі передбачають комплексне дослідження обєкта. Необхідною умовою при проведенні історико-географічного зрізу є одночасне дослідження взаємовідносин різних компонентів обєкта та їх зіставлення, тобто використання методу синхронного аналізу. Щоб повязати різночасові зрізи й визначити тенденції розвитку обєкта за увесь історичний період, застосовується діахронний аналіз.

Оскільки найчастіше основним джерелом відомостей про етнічний склад населення міст є матеріали переписів населення, то для їх аналізу обовязково використовують найрізноманітніші математичні та статистичні методи: табличний метод, аналіз рядів динаміки, метод індексів тощо. Суть цих методів детально описана в працях зі статистики, соціології, демографії; тому зупинимося лише на деяких кількісних показниках.

Вище вже йшлося про задачу етнічної мозаїчності міста, яка є частиною ширшого питання типології етнічних середовищ. Свого часу відомий географ В. Покшишевський сформулював таку задачу: етнічний склад населення якого з міст є складніший, що має співвідношення частки трьох національностей 50: 30: 20 чи 40: 35: 25? Пізніше науковцями було запропоновано декілька варіантів розвязання цієї задачі. Найвідомішими з них є обчислення індексів етнічної мозаїчності Л. Моногарової та Б. Еккеля.

Вивчаючи етнічні процеси у місті, доцільно використовувати так звані показники етнокультурного домінування. Їх суть полягає в тому, що “культурні особливості одних етнічних спільнот сприймаються представниками контактуючих з ними етносів більш активно, а інших - менш активно". Отже, показники етнокультурного домінування відображають ступінь сприйняття культурних особливостей різними етнічними спільнотами. Одним із видів етнокультурного домінування є етнолінґвістичне домінування, тобто сприйняття етнічними спільнотами різних мов (на пострадянському просторі найчастіше мови корінної національності та російської мови). Показники етнолінґвістичного домінування можна визначити на підставі матеріалів переписів населення, тоді як для інших видів домінування для того, щоб отримати вихідні дані, потрібно здійснювати етносоціологічні дослідження. При вивченні етнолінґвістичного домінування найчастіше використовують два підходи:

а) аналіз мовної взаємодії населення корінної національності (тобто в Україні - українців) та росіян;

б) ступінь сприйняття іншими, менш численними національностями української та російської мов. Ці коефіцієнти можна обчислити також на підставі даних про другу мову, якою вільно володіють представники різних національностей.

Крім коефіцієнтів етнолінґвістичного домінування, існують й інші етнолінґвістичні показники, наприклад показник різномовності Дж. Ґрінберґа, видозміною якого, до речі, є згаданий вище показник етнічної мозаїчності Б. Еккеля.