2. Етнічна історія країни
Етнос булгар.
Походження і етнічно-мовна приналежність булгар.
Згідно найбільш поширеному погляду, булгари були частиною огурского масиву племен, що спочатку мешкали в Центральній Азії і званих в китайських джерелах тиелэ. З цієї точки зору булгари були одній з найраніших тюркських груп, що просунулися до Європи в ході Великого переселення народів. Булгарська мова належить до західно-тюркських мов і разом з вимерлим хазаром і сучасним чуваським складає їх особливу, найбільш архаїчну, групу.
Древня батьківщина булгар згідно опису Середньої Азії з вірменського географічного атласу "Ашхарацуйц", реконструкція академіка С. Т. Еремяна.
У 1990-і рр. серед частини болгарських істориків отримала популярність теорія східно-іранського походження булгар. Згідно цьому погляду древні булгари були іраномовні і мешкали в зоні, лежачій між західною частиною Гіндукушу, Парапамізом і річкою Оксусом, -- (Аму або Хигон), що відділяла її від лежачої північніше Согдіани. В давнину ця місцевість називалася Бактрія (греч.), або Балхара, із столицею в місті Балх. Звідси болгарські історики виводять етнонім "болгари", залучаючи той факт, що булгар вірменські джерела називали булхи, а також згадки в індійських джерелах народу балхики і батьківщина булгар в горах Імеона (де і була Бактрія) в ранесередньовічних джерелах. Також як обгрунтування притягується антропологія, деякі дані якої дозволяють передбачити походження булгар від палеоєвропеоїдних груп населення. Прибічники теорії вважають, що древні булгари на початковому етапі говорили на східно-іранській мові, але потім змінили його на тюркську мову. За межами Болгарії ці теорія не набула помітного поширення.
У середньовічних джерелах як азіатська прабатьківщина булгар фігурують Імеонські (Імейські) гори, що традиційно ідентифікуються з пограничним районом між Афганістаном і Таджикистаном.
У вірменському географічному атласі VII століття "Ашхарацуйц", складеному на підставі більш древніх відомостей, племя булхи, поміщається поряд з саками і массагетами. Агафій Мірінейський, розповідаючи про набіг хана Забергана в 558 році, дав короткий опис древньої історії "гунів" (булгар), що мешкали колись в Азії за Імейськой горою:
"Народ гунів колись мешкав довкола тієї частини Меотідського озера, яка звернена до сходу, і жив на північ від річки Танаїса, як і інші варварські народи, які мешкали в Азії за Імейськой горою. Всі вони називалися гунами, або скіфами. По племенах же окремо одні з них називалися котригурами, інші утигурами."
Феофілакт Симокатта в описі воєн між племенами Тюркського каганата локалізував батьківщину уннугуров (предполож. булгарское племя) в Согдіане (рівнинна область на кордоні Афганістану, Узбекистану і Таджикистану, охоплена Гіндукушем): "Лише Бакаф, колись побудований уннугурами, був зруйнований землетрусом, і Согдіана випробувала на собі і мор і землетрус."
Михайло Сирієц передав легенду про трьох братів "скіфах", що вийшли від гори Імаон (Памір, Гіндукуш, Тянь-шань) в Азії і що дійшли до Танаїса (Дона). Представляє інтерес згадка разом з булгарами деяких пугуров, можливо вищезазначених "пугу" з китайських джерел (гіпотетичне припущення):
"У той час три брати з Внутрішньої Скіфії вели з собою тридцять тисяч скіфів і за шістдесят днів пройшли дорогу від гори Імаона. Вони йшли в зимовий час, аби знаходити воду, і досягли Танаїса і морить Понтійського. Коли вони досягли кордонів ромеев, один з них, на імя Булгаріос, узяв з собою десять тисяч мужів і відокремився від своїх братів. Він пересік річку Танаїс і підійшов до Дунаю, що впадає в море Понтійськоє, і послав (своїх представників) до Маврикія просити дати йому область, аби оселитися в ній і стати допомогою ромеев. Імператор надав йому Дакию, Верхню і Нижню Мезію. Вони влаштувалися там і стали охороною для ромеев. І ромеи назвали їх булгарами.
Другие два брати прийшли в країну аланов, звану Барсалія (Берсилія) і міста якої були побудовані ромеями, наприклад Каспій, що іменується ворота Тораяна (Дербент). Булгари і пугуры, що населяли ці місця, в старі часи були християнами. І коли іноземці почали правити цією країною, вони стали називатися хазарами по імені старшого з братів, якого звали Хазаріг (Казаріг)."
Рання історія булгар. IV--VI ст.
Найраньша ретроспективна згадка про булгарах міститься у вірменського історика V століття Мовсеса Хоренаци. За його словами при вірменському царі Аршаке I, синові Вагаршака, булгари оселилися у вірменських землях: "В дні Аршака виникла велика смута в ланцюзі великої Кавказької гори, в Країні булгаров; багато хто з них, відокремившись, прийшов в нашу країну." Час правління Аршака I датується 1-ою половиною II ст до н. э., що викликає сумнів істориків в достовірності даного повідомлення. Мовсес Хоренаци посилається на ранішого літописця Мари Абаса Катіну, що жив найпізніше на рубежі III--IV ст.
Перша згадка про булгарах в синхронному джерелі міститься в анонімній латинській хронографії 354 роки, де в списку племен і народностей причорноморя і Прікаспія (нащадків Сіма) на останньому місці називаються булгари (Vulgares).
Далі свідоцтва про їх активність зникають з джерел аж до розпаду імперії Гуна. Це дає підстави передбачати, що булгари входили в той величезний союз племен, який сучасники іменували гунами.
Булгари і гуни.
У ранній середньовічній історіографії просліджується плутанина булгарских племен з гунами, що залишили незгладимий слід у сучасників своїми руйнівними походами середини V століття. Захар Рітор в своїй "Церковній історії" (середина VI століття) відносить всі племена (включаючи "бургар"), що проживають на північ від Кавказу в Прікаспії, до гунів. Проте Іордан розділяє булгар і гунів, описуючи в середині VI століття місця їх розселення: "Далі за ними [акацирами] тягнуться над Понтійським морем місця розселення булгар, яких вельми прославили нещастя, [доконані] по гріхах нашим. А там і гуни, як плодовитейшая поросль зі всіх найсильніших племен..."
Джерела середини VI століття, розповідаючи про набіги кочівників в 50-е--70-е роки VI століття, згадують або булгар, або племена гунів утигуров і кутригуров (пізніше оногуров). З кінця VI століття в Європі ці назви племен починають замінюватися етнонімом булгари, а з VII століття остаточно використовується лише назва булгар. Відсутні переконливі свідоцтва сучасників, які дозволили б однозначно ідентифікувати утигуров і кутригуров як булгарские племена, проте більшість істориків схиляються до такого висновку на підставі пізніших свідоцтв і аналізу синхронності подій.
Кутрігури мешкали між вигином нижнього Дніпра і Азовським морем, контролюючи у тому числі степи Криму аж до стенів грецьких колоній на півострові. Утрігури розселилися по берегах Азова в районі Таманського півострова.
Булгари на Дунаї. V--VI ст.
Перше свідоцтво про появу булгар на Балканах міститься в хроніці VII століття Іоана Антиохійського: "Два Теодоріха знову наводили в сумяття справи ромеев і спустошували міста біля Фракиі, змусивши Зенона вперше схилитися до союзу з так званими булгарами." Союз візантійців з булгарами проти остготов датується 479 роком.
Незадовго до того булгари зявилися на Дунаї. Замітка на полях болгарського перекладу грецької віршованої хроніки Костянтина Манассиі (XII століття) відносить переселення до 475 року.
В цей час булгари ведуть кочовий спосіб життя. Вони періодично непокоять кордони Візантійської імперії. Перший набіг на Фракию відмічений в 491 або згідно хроніці Марцелліна Коміта в 499 році.
У 502 році булгари повторюють набіг на Фракию, а в 530 році Марцеллін Коміт помічає про поразку булгар від візантійців. Незабаром булгари стали здійснювати набіги в союзі із словянськими племенами, які вперше відмічені в письмових джерелах з початку VI століття.
У 539--540 роках булгари проводять рейди по Фракиі до эгейскому побережжя і по Іллірії до Адріатичного моря. В той же час значне число булгар поступає на службу до імператора. Наприклад, в 537 загін булгар бере участь в наданні допомоги візантійському гарнізону, обложеному готами в Римі. Відомі випадки і ворожнечі між двома основними племенами булгар, які уміло розпалювала візантійська дипломатія. Аби забезпечити свої кордони від дуже неспокійних сусідів, якими були кутригуры, імператор Юстініан за допомогою багатих дарунків і грошей направив проти них сили східної гілки булгар -- утигуров. У результаті кутригуры зазнала поразка, але незабаром два племена знов змогли обєднатися проти імперії.
Близько 558 орди булгар (в основному кутригуры) під буттям на чолі хана Забергана вторгаються до Фракию і Македонії, личать до стін Константинополя. І лише ціною великих зусиль візантійцям удається відкинути сили Забергана назад. Але військо хана все ще сильно і представляє велику небезпеку для столиці імперії. Не дивлячись на це булгари повертаються в свої степи. Причиною тому служать вісті про появу на схід від Дона невідомої войовничої орди. Це були авари, очолювані каганом Баяном.
Візантійські дипломати негайно використовували аварів для боротьби проти тих, що напирають на Константинополь булгар. Натомість новим кочівникам пропонуються гроші і землі для поселень. Хоча аварська армія і небагаточисельна (за деякими даними 20 тис. вершників), вона виявляється сильнішою. Можливо, тому сприяє тяжке положення аварів -- адже вони рятуються втечею від тюрків, що йдуть услід за ними (тюркютов). Першими піддаються нападу утигури (560), потім авари пересікають Дон і вторгаються в землі кутригуров. Хан Заберган стає васалом кагана Баяна. Подальша доля кутригуров тісно повязана з політикою аварів.
Створення болгарських держав. VII--VIII ст.
Після відходу аварів в Паннонію і ослабіннях Тюркського каганата, який із-за внутрішніх неладів втратив контроль над своїми західними володіннями, булгарські племена знов дістали можливість заявити про себе. Їх обєднання повязане з діяльністю хана Кубрата. Цей правитель, що очолював племя онногуров (уногундуров), з дитинства виховувався при імператорському дворі в Константинополі і за деякими джерелами в 12 років був хрещений(проте із цього приводу до цих пір йдуть спори).
У 632 році він проголосив незалежність від аварів і встав на чолі обєднання, що отримало у візантійських джерелах назву Велику Болгарію. Її територія займала Нижнє Прікубанье і Східне Приазовя, по інших оцінках зону від Ставропольської піднесеності і Фанагорії до Південного Буга. Близько 634--641 Кубрат уклав дружній союз з візантійським імператором Іраклієм.
Після смерті Кубрата (ок. 665), його імперія розпалася, оскільки була розділена між його багаточисельними синами. Цим розділенням скористалися хазари. Старший син Кубрата -- Батбаян залишився в Приазовї і став данником хазар. Інший син, Котраг, пішов зі своєю частиною племені на правий берег Дона. Третій син, Аспарух, під тиском хазара пішов зі своєю ордою на Дунай, де підпорядкував місцеве словянське населення, поклавши початок сучасної Болгарії. Змішення булгар із словянами і залишками місцевих фракийских племен привело згодом до виникнення нинішнього болгарського етносу.
Ще двоє синів Кубрата -- Кувер (Кубер) і Альцек (Алцек) пішли в Паннонію, до аварів. Одна група булгар, керованих Кувером, грала важливу роль в політиці Аварського каганата. В період утворення Дунайської Болгарії Кувер підняв заколот і перейшов на сторону Візантії, оселившись в Македонії. Згодом ця група, мабуть, увійшла до складу дунайських болгар. Інша група на чолі з Альцеком втрутилася в боротьбу за престолонаслідування в Аварському каганате, після чого була вимушена бігти і просити притулки у франкского короля Дагоберта (629--639 рр.) в Баварії, а потім оселитися в Італії біля Равенни. До кінця VIII століття ці булгари зберігали свою мову.
Фракійці.
Походження.
Ряд дослідників ототожнює предків фракійців з носіями сабатиновської, або белогрудовської культури. Оскільки фракійці є індоєвропейцями, то їх предки могли виявитися на Балканах лише після розгрому Трипільської культури (Тріполье-Кукутень). У II тис. до н.е. відокремилися на Карпатах від інших індоєвропейців і тоді ж мігрували на південний берег Дунаю.
Історичні області фракійців
* Фракія (Болгарія і європейська Туреччина)
* Дакія (Румунія)
* Віфінія (північно-західна Анатолія)
* Мізія (північно-західна Анатолія)
Історія.
Формування і поширення фракійців до Малої Азії відноситься до епохи міграцій народів моря.
До V століття до нашої ери фракійці заселяли північний схід Балкан і землі, прилеглі із заходу до Чорного моря. Геродот в 5-ой книзі назвав їх другими (після індійців) за чисельністю на відомому світі, і потенційно найпотужнішими у військовому плані -- якщо вони припинять внутрішні склоки. У ту епоху фракійці були розєднані на велику кількість ворогуючих племен, про їх внутрішні війни барвисто повідав Ксенофонт в своєму "Анабасисе". Проте фракійцям удавалося створити на деякий час неміцні держави, такі як Одрісськоє царство, найбільше в Європі V ст до н. э., і в римський час: Дакія на чолі з Буребістой.
Кінець кінцем, більшість фракійців перейняли грецьку (в області Фракії) і римську культури (Мезія, Дакія і т. д.) і по суті стали підданими цих держав.
Проте, невеликі групи фракійців існували і до переселення словян на Балкани в VI-м столітті нашої ери, так що теоретично, частина фракійців могла стати словянами.