4. Початки формування основ історичної етнології в Україні

Підвалини української історичної етнології заклали члени Наукового товариства імені Шевченка у Львові, передусім Михайло Грушевський (1866-1934) та Федір Вовк.

Перейматися складними проблемами української етнології М. Грушевського спонукав новий авторський підхід до дослідження історичних явищ і процесів, який він сповна застосував у своєму головному творі "Історія України-Руси". Зокрема, на відміну від державницької концепції, що наприкінці XIX ст. домінувала в офіційній історіографії Російської імперії, вчений обрав так званий народницький напрям, причому надавши йому найбільш завершеного вигляду. Суть народницького напряму полягала в тому, що історик має вивчати передусім історію народу. Вперше про це він відверто висловився у вступній лекції, виголошеній 30 вересня 1894 р. у Львівському університеті: "Народ [...] і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він -- з своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхом і помилками - єсть єдиний герой історії" Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Русі, виголо-шений у Львівськім університеті ЗО вересня 1894 р. // Грушевський М. Твори: В 50 т. / Михайло Грушевський. - Львів, 2002. - Т. 1: Серія "Сус-пільно-політичні твори (1894-1907)". - С. 73..

Оголосивши народ головним обєктом свого наукового зацікавлення, молодий професор зачепив тоді ще два важливі аспекти, безпосередньо повязані з цим субєктом історії: "Зрозуміти його (народу. - М. Г.) стан економічний, культурний, духовий, його пригоди, його бажання й ідеали - єсть мета нашої історії" Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Русі... - С. 73.; "...Культура, що розвивається в верхніх верствах народу, цікава нам головним чином не так сама в собі, як тим, що відбивається в її загальнонародного" Там само..

Позиція дослідника не змінилася і через десятиліття - в "Очерке истории украинского народа" (1903). Що більше, у зазначеній науковій праці автор наголосив, що "в історії українського народу загалом на перший план повинні бути висунуті явища економічної і культурної еволюції і простежені на всьому протязі, доступному дослідженню" Грушевский М. С. Очерки истории украинского народа: 2-е изд. / М. С. Грушевский. - К., 1991. - С. 18..

У найбільш завершеній формі оригінальний погляд на українську історію мислитель подав у праці "Звичайна схема "рус-скої" історії й справа раціонального укладу історії східного словянства", яку він завершив у вересні 1903 р. Незабаром (у листопаді й грудні цього ж року) М. Грушевський підготував дві нові розвідки з незвичними для тогочасної історичної науки назвами - "Спірні питання староруської етнографії" та "Етнографічні категорії й культурно-археологічні типи в сучасних студіях Східної Європи".

Узагальнюючи значення цих праць для української історіософії кінця XIX - початку XX ст., сучасний український історик Ігор Гирич дійшов висновку, що кожна з них закладала основу трьох самостійних гуманітарних дисциплін -- історіографії, етнології та археології. Аналогічної думки дотримується дніпропетровський дослідник творчого доробку М. Грушевського Володимир Ващенко.

Справді, у працях "Етнографічні категорії..." та "Спірні питання староруської етнографії" львівський професор порушив дуже складні за характером історіософські проблеми -- етногенезу українського народу, збіжності давньої української території з етнічними землями наприкінці XIX -- на початку XX ст., етнокультурної тяглості й спадковості тощо. Щонайважливіше, М. Грушевський намагався зясувати й довести відмінність українського народу від сусідів, передусім від північного (росіян). У "Вступних замітках" першого тому "Історії України-Руси" він визначив відмінності в окремій мові та в окремих антропологічних, психофізичних і культурних прикметах. В "Очерке истории украинского народ а" значно уточнив і розширив коло цих відмінностей: "...Мовою, хоча вона служить найбільш яскравим і суттєвим показником національної особливості, справа не обмежується. Український етнічний тип відрізняється від своїх найближчих родичів - великоросів і білорусів - також і в інших відношеннях: особливостями антропологічними у вузькому значенні, тобто фізичною будовою тіла (формою черепа, зростом, співвідношеннями частин тіла) і рисами психофізичними, які проявляються в народному характері, психології, складі сімейних і суспільних стосунків. У сфері фольклору й етнографії, формах особистого і громадського побуту (курсив наш. - М. Г.) українська народність зображена багатьма характеристичними особливостями, і ці останні, як фізичні, так і духовні риси, також мають за собою не в усьому однакову, але досить значну давність" Грушевский М. С. Очерки истории... - С. 14..

Очевидно, що довести відповідні відмінності можна було лише одним способом - залучивши дані "нових наук". У вступі до другого видання першого тому "Історії України-Руси" М. Гру-шевський згадав дві науки, дуже корисні для зясування питань праісторії (передісторії), - археологію з антропологією та порівняльне мовознавство (ґльотику). Натоміть у вступі до третього видання першого тому цього фундаментального дослідження кількість "помічних наук" ("молодих наук"), дані яких історик уважав дуже важливими для простеження культуро-та етногенезу українців, він значно розширив: "передісторична археольоґія чи археольоґічна етнольоґія з антропольоґією і порівняною соціольоґією, з одного боку, й порівняне язико-знавство (ґльотіка) та фольклор[,] з другого". Остання з дисциплін (порівняльна фольклористика) була цінною для нього передусім тому, що приховувала "багаті перспективи духової [...] еволюції, що поронила свої сліди в скостенілих пережитках давнього і сучасного побуту" Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Михайло Грушевський: [репринтне відтв. вид. 1913 р.]. - К., 1991. - Т. 1: До по-чатку XI віка. - С. 18..

Під час написання "Історії України-Руси" зацікавленість М. Грушевського етнографією і фольклористикою постійно посилювалася, а результати наукових досліджень українських народознавців щораз частіше залучалися як важливе джерело до розвязання різних наукових проблем. Саме тому і послідовники, й опоненти вченого в унісон визнавали високий фаховий рівень тих розділів його головної праці, в яких розглядалися різні сфери сімейного, громадського і культурного життя на давньоукраїнських землях та на печатках Київської держави. Щоправда, історика турбувала одна суттєва проблема - відсутність достатньої кількості достовірних "відомостей про український народ" як головний обєкт історичних студій.

Отже, М. Грушевський ініціював спершу видання "Етнографічного збірника" (з 1895), а відтак і створення у межах НТШ у Львові Етнографічної комісії (1898), яка мала опікуватися підготовкою та випуском не лише "Етнографічного збірника", а й нового друкованого органу - "Материялів до українсько-руської етнольоґії" (з 1899). Останні доручили редагувати Ф. Вовку - вже знаному на той час в Україні та поза її межами етнологу, антропологу й археологу.

Через пять років (1904), оцінюючи наукові здобутки Етнографічної комісії, І. Франко згадав найбільш активних її членів, серед яких етнологом уважав лише Ф. Вовка, всі інші знавці українського народу - Володимир Гнатюк, Осип Роз-дольський (1872-1945), Володимир Шухевич (1849-1915), Михайло Зубрицький (1856-1919), Лука Гарматій (1866-1924) -були, на його думку, етнографами. Справді, на початку XX ст. серед перелічених І; Франком осіб лише Ф. Вовк опублікував низку етнологічних праць, зокрема, з весільної тематики -"Свадбарските обрядьі на славянские народьі" (1890), "Шлюбний ритуал та обряди на Україні" (1892), "Свадебньїе обрядьі в Болгарин" (1905). Історико-етнологічний характер мала і його розвідка про використання саней у похоронній обрядовості ("Сані в похоронному ритуалі на Україні"), вперше опублікована у французькому часописі "Кеуие йее ігасІШопз рориіаігез" (1896). Нарешті, переймаючись народознавчою проблематикою українців Карпат, у 1906 р. Ф. Вовк спеціально торкнувся етнокультурних звязків і паралелей населення Кавказу та Карпат, зокрема, у праці "Кавказ і Карпати. Деякі проби ет-нольоґічних зближень".

Найінтенсивніше українська етнологія як історична наука розвивалася у другій половині 20-х років XX ст., передусім зусиллями членів Культурно-історичної комісії Всеукраїнської академії наук. Точніше, на шпальтах наукового щорічника "Первісне громадянство та його пережитки на Україні" (за загальною редакцією Катерини Грушевської (1900-1943)) публікувалися порівняльно-історичні дослідження про різні ділянки традиційно-побутової культури українців, а саме: Костянтина Копержинського (1894-1953) "Обряди збору врожаю у словянських народів у найдавнішу добу розвитку" (1926), К. Грушевської "З примітивного господарства. Кілька завважень про засоби жіночої господарчої магії у звязку з найстаршими формами жіночого господарства" (1927), Євгена Кагарова (1882-1942) "Форми та елементи народньої обрядо-вости" (1928), К. Копержинського "Господарчі сезони у словян (З історії новорічного циклу обрядовости)" (1928), Вячеслава Камінського (1869-1937) "Сліди родового побуту в сьогочасних весільних звичаях на Україні. Весільний звичай крадіжки курей" (1929) та ін., в яких автори зясовували джерела, походження, етапи розвитку і стан збереження в XIX - на початку XX ст. етнокультурних явищ, загальнословянські та загальноукраїнські пережитки, їх етнічну специфіку тощо.

Помітний слід на ниві української етнології залишили також члени Етнографічної комісії ВУАН Володимир Білий (1894-- 1937), Є. Кагаров, Віктор Петров (1894-1969) та ін., які теж активно застосовували у своїх дослідженнях порівняльно-історичний метод та метод історичної реконструкції. Йдеться про праці "Що визначають деякі українські весільні обряди" Є. Кагарова (1926), "До звичаю кидати гілки на могили "залежних мерців" В. Білого (1926), "Мітологема "сонця" в укр[аїнських] нар[одних] віруваннях та візантійсько-гелліністичний культурний цикл" В. Петрова (1927), "Дослідження похоронного обряду (Похорон як весілля)" К. Червяка (1927) та ін.

Це саме стосується і значної частини науковців Кабінету антропології та етнології ім. Ф. Вовка Всеукраїнської академії наук. Наприклад, класичним за характером історико-етноло-гічним дослідженням можна вважати статтю Ніни (Неоніли) Заглади (1896-1938) "Ярмо" (1929), в якій авторка ґрунтовно проаналізувала типи парного й одинарного ярем в українців, специфіку їх конструкції та характерні для початку XX ст. прийоми зєднання з воловими тягловими засобами тощо. Щонайважливіше, Н. Заглада задовго до багатьох західноєвропейських учених (етнологів та археологів) спробувала простежити еволюцію парного ярма, залучивши для цього порівняльний фактологічний матеріал про волову упряж у інших етносів Європи, а також у народів Азії. Тому значна частина її наукових міркувань і концептуальних положень не втратила свого значення й досі.

На жаль, політичні процеси над членами "Спілки визволення України" в 1930 р., розкручування боротьби проти українського націоналізму, розпуск і закриття установ та осередків етнографічного профілю, заборона випуску етнологічних та етнографічних видань, припинення фінансування експедиційних досліджень, хвиля масових репресій проти провідних народознавців звели нанівець усі позитивні починання другої половини 20-х років XX ст. і відкинули українську етнологічну науку далеко назад.